— Правильно! Правильно! — загукали вельможі. — Нехай Вінітар їде до гуннів!
Ще нижче опустив голову старий Германаріх і довго сидів мовчки. А потім сказав:
— Мені так багато літ, що, здається, прожив не одно життя, а два і прожив у славі й величі. Тож не хочу остаток днів своїх провести в рабстві! Робіть як знаєте… А я умру вільною людиною!
З цими словами вийняв меча і пронизав собі серце.
Довго стояли вражені вельможі над мертвим владикою. Потім, поховавши його, обрали королем Вінітара, а він, щоб утвердитися міцніше, тут же взяв собі в жони правнучку Германаріха Вадамерку, найпрекраснішу серед прекрасних золотокосих готських дів.
Та не на щастя побралися вони, не на щастя стали королями готськими.
Поїхав Віпітар з вельможами і молодою жоною до гуннського кагана Баламбера і сказав:
— О великий кагане, сила твоя незмірна! Розбив ти могутніх аланів, погромив їхніх союзників, переміг і діда мого Германаріха, якому не було рівних серед королів! Хто ж може тепер суперничати з тобою? Ніхто!.. Я визнаю твою зверхність і ладен разом з підвладними мені готами ввійти в твою державу!.. Прийми нас під свою могутню руку, кагане!
Поки Вінітар говорив, Баламбер не зводив погляду з ясного вродливого обличчя юної готської королеви. Коли Вінітар закінчив говорити, він сказав:
— Мудро ти мислиш, риксе[12], мудріше, ніж твій дід Германаріх, що підняв на мене меча… Я приймаю твоє плем'я під свою руку, і відтепер воно платитиме гуннам щорічну данину скотом, кіньми, рабами і золотом, а мені, окрім усього цього, — ще й вашими красними дівами… Такими, як твоя жона, — додав тихше і знову прикипів поглядом до красуні Вадамерки.
Мов від удару, здригнувся Вінітар. Страшна тривога стиснула йому серце і наповнила його лютою ненавистю, що от-от могла вихлюпнути з нього, як кипляча вода з казана.
Вельможі зблідли. Що зробить король? Один необережний рух, одно запальне слово — і гунни посічуть їх, як нерозумних баранів!
Зловісна тиша зависла в каганському шатрі.
Та пригадав готський король, чого він сюди прийшов, і схилив горду голову в низькому поклоні.
— Я згоден, мій володарю, — тихо прорік, мовби видавив ці слова із себе.
Королева й вельможі вклонилися також. Відтоді готи втратили свою волю.
Гунни ж пішли далі на захід підкоряти інші племена і здобувати собі їжу та одяг, бо вважали негожим для себе орати землю і сіяти злаки, збирати їх і молотити, доглядати й вирощувати худобину, свиней, овець. "Копирсатися в землі та в гною — то доля нікчемних рабських племен, а не вільних і гордих гуннів", — казали погордливо вони.
А Вінітар, побачивши, що гунни далеко, вирішив докінчити те, що колись задумав Германаріх. Таємно від гуннів зібрав свою силу і рушив у землю венетів.
Назустріч йому виступив Бож із синами й вельможами і з усією венетською раттю.
У першому бою венети, ударивши дружно, потіснили готів і змусили їх тікати. У другому бою Вінітар теж не здобув перемоги і вирішив діяти хитрістю. Він розумів, що об'єднані венетські племена йому не здолати. Але як їх роз'єднати?
Він удав, що відступає. Знялися готи вночі зі своїх стійбищ і пішли на південь. Залишили на стійбищі лише одного старого хворого гота Вурма, з котрим Вінітар мав перед відступом довгу розмову.
Прийшли венети і знайшли Вурма. Привезли його до Божа і венетських князів. І стали ті його питати.
— Чому готський король відступив, старче?
— Він не відступив, а втік, як останній боягуз, — відповів навчений Вінітаром дід. — Сказав своїм вельможам: "Сила венетів безмірна. Ніколи нам не перемогти їх. Двічі побили вони нас, тож випробовувати долю втретє — справжнє безумство!" Підняв своїх воїв по тривозі і пішов назад, у готські степи над морем…
Зраділи венетські князі і, всупереч волі Божа, вважаючи, що війна закінчилася, кожен зі своїм військом потягнув додому. Зостався один король Бож з дружиною, бо земля його сусідила з землею готів.
І тоді, довідавшись про це від своїх таємних вивідачів, хитрий і підступний Вінітар повернувся назад і втретє напав на венетів.
Зійшлося два війська в полі і билися два дні, всіваючи землю мертвими тілами. Дзвеніли мечі, свистіли стріли, хурчали списи, іржали коні і хрипіли, умираючи під їхніми копитами, поранені вої.
Та венетів було тепер значно менше, і на третій день Вінітар підняв чашу кривавого вина за свою перемогу. Падали й падали хоробрі венетські мужі, прихоплюючи на той світ і ворогів своїх. А князь Бож із синами бився нарівні зі всіма, і не один раз його меч обагрився готською кров'ю.
Побачив це Вінітар і, переповнений ненавистю і сліпим бажанням помсти, наказав своїм охоронцям, що були при ньому, оточити венетського короля і взяти в полон. Ринули ті, мов зграя чорного вороння, і затьмили собою купку постріляних стрілами, посічених мечами, але ще живих венетських воїв, вирвали у них зброю, скрутили мотуззям руки, привели до Вінітара — поставили перед ним.
І так стояли: з одного боку поріділе готське військо зі своїм королем, а з другого — закривавлений король Бож з синами і сімдесятьма вельможамиболярами.
Виїхав наперед Вінітар і, не злазячи з коня, сказав:
— Пощо бився зі мною, княже? Пощо не піддався відразу? Поглянь — скількох воїв готських погубив! А то ж була моя опора і нація! З ними хотів розбити гуннів і знову стати вільним володарем степів! А тепер що?
Подивився старий Бож крізь криваві сльози на трупи воїв венетських і готських, що лежали, пообнімавшись, як брати, і відповів так:
— Дурний єси і нерозумний, риксе! А що хотів зробити готів вільними, то мав би не з мечем іти до нас, а зі словом миру і дружби, як добрий сусід, щоб разом виступити супроти кочовиків!.. А тепер — пізно: не піде народ венетський за тобою! І сам загинеш від руки гунна, і плем'я твоє розсіється серед інших племен, як придорожній порох по стерні — без сліду, і зла твоя слава згине… І ніхто не пожалкує за тобою!.. Шкода тільки, що й нашу силу підсік ти на корені в переддень страшного лихоліття. Підкорили гунни вас, підкорять тепер і нас!
Замовк Бож і стояв, облитий кров'ю і підтримуваний синами, прямо і гордо, ніби й не був переможений. Степовий вітерлегіт остуджував його рани і бавився сивим волоссям, — а воно дзвеніло, мов срібло. І сини його дивилися сміливо на переможця, і вельможі, і ні в чиїх очах не було страху.