Кий теж слухав, і йому здавалося, що то не він переміг Чорного Вепра на герці, а якийсь велетень з тих оповідок і казок, яких багато чув у дитинстві від старих людей, що то не він розбив Ернака і змусив його наляканих недобитків тікати світ за очі, а могутній король антів Бож, що об'єднавши всіх подніпровських слов'ян під своєю рукою довгий час був непереможний, аж поки не здолала його підступна хитрість ворога.
Згадавши Божа, він подумав про нинішню перемогу. Що принесло її? Щастя військове? Боги? Його власна сміливість та ратна виучка? Чи, може, те, що поляни об'єдналися зі своїми сусідами — деревлянами та сіверянами?
Оглянувшись назад, побачив сотні човнів, тисячі чубатих голів, незліченну кількість білих вітрил, що, мов чайки, густо вкрили синю гладінь Дніпра. Ось та сила, що перемогла гуннів! Отже, вона передусім у єдності споріднених племен в одностайності волі і вчинків їхніх князів! Хіба б змогли готи Вінітара здолати короля Божа, якби його союзники не далися Вінітарові обдурити себе і легковажно не розійшлися по своїх землях? А чому перемогли пригноблені колись Аттілою племена його спадкоємців? Мабуть, тому, що були одностайні у своєму бажанні визволитися, а ще тому, що такої одностайності не було між синами Аттіли…
Отже, запорука нездоланності — в єдності!
Поляни, деревляни, сіверяни, як і при Божеві, нині заклали військовий союз… Тепер, після перемоги над гуннами, до нього приєднається плем'я уличів, де князем стане Боривой… Потім треба схилити до єдності тиверців, білих хорватів та могутнє плем'я волинян… А згодом слати слів до кривичів, дреговичів, радимичів та в'ятичів, колишніх вентіввенетів, які після поразки свого короля Божа покинули землі в степу і переселилися на північ, у ліси по Десні та Оці… Коли б йому пощастило об'єднати ці споріднені племена, то це був би могутній союз, що не боявся б ніякого ворога!
Довго думав Кий, стоячи, склавши руки на грудях, на помості переднього човна і дивлячись у синю далеч, аж поки не розбуркав його від тих думок і мрій вибух веселого реготу, — то вої так відповіли на чийсь дотепний гострий жарт.
Кий і собі усміхнувся, хоча й не почув того жарту. Та хіба стримаєшся, коли довкола тебе всі сміються?
Звичайно, йому хотілося пливти якомога швидше, хотілося летіти, мов на крилах, до своєї любої Цвітанки, якої не бачив, як йому здавалося, хтозна-скільки. Однак не смів підганяти воїв, щоб гребли дужче. Переможці! А переможці мають право на поблажливість!
І все ж душа його рвалася вперед. Він нетерпляче поглядав на крутий берег ріки — чи скоро Почайна? А коли Почайна врешті показалася і човни ввійшли в її нешироке гирло, він перший скочив на дерев'яний поміст причалу.
Стояла гарна сонячна днина. Голубіло у високості тепле небо, блищав крицевим блиском спокійний Дніпро, а довкола буяли пишною зеленню і трави, і чагарники, і густі предковічні бори. Здавалося, що зараз не середина літа, коли в степу від спеки все жовтіє і сохне, а весняний місянь травень, коли всяке зело розквітає, почувається на силі.
Та Києві не до милування природою. Ще з човна він побачив, як з високого шпиля, що нависав над Подолом, спурхнув гурточок жінок і отроковиць і швидко помчав униз. В ньому зірке князеве око впізнало розмаяне золотистопшеничне волосся Цвітанки. Дівчина бігла попереду всіх.
— Цвітанкоо!
— Киюю! — пролунало у відповідь.
Вони мчали одне одному назустріч, як два шалені вітри.
Бігли, не звертаючи уваги на сотні очей, що зорили за ними, забувши, що були вже не звичайними отроком і отроковицею, а князем і княгинею.
Він ухопив її на руки, пригорнув до грудей.
— Цвітанко! Доле моя! — І поцілував у мокрі від щасливих сліз очі.
А вона плакала і безугавно шептала:
— Кию! Князю мій! Кию! Князю мій…
Вони довго нікого і нічого не помічали, окрім свого щастя. А коли трохи заспокоїлися і втамували свої почуття, то побачили довкола себе ціле море людей. Поблизу стояли родовичі: Щек з Рожаною, і Хорив з Малушкою, і Ясен з Либіддю, і Боривой, і Гроза, і отрок Тугий Лук. І весь рід русь. А позаду згромадилися вої — і свої, полянські, і сіверянські, і деревлянські, а з усіх усюд — і з Гори, і з селища, і з пристані, і з лісів, і з лугу — бігли та й бігли люди, вітали з перемогою князів і воїв, плакали від радощів.
— З перемогою, князю! Зі щасливим поверненням!
І тоді Кий узяв Цвітанку за руку, повів на Гору. І людям сказав:
— Ідіть за мною!
І люди вибралися крутою стежкою за князем і княгинею на саму кручу, стали там на осонні і оглянулися.
— Ой леле! Як гарно тута!
А Кий підняв угору обидві руки і, діждавшись тиші, проголосив:
— Перемога, люди! Перемога! Знову поляни стали вільними, як і колись! Уже не доведеться нам ховатися по лісах і вертепах від хижих загарбників, яко звірям загнаним, а будемо вільними господарями на своїй вільній землі!
До нього підступив волхв Ракша.
— То можна збиратися, князю, у зворотну дорогу? На Рось?
Кий пильно поглянув на враз принишклих родовичів, зазирнув у їхні очі, де стояло те ж запитання, мовчки взяв Цвітанку за руку, підвів на край кручі і з високого обриву довго споглядав сині гори понад Дніпром, смарагдові луки, темні бори, всю безмежну далечінь, що широко відкривалася зорові, а потім повернувся до роду свого і схвильовано сказав:
— Родовичі! Друзі мої! Міццю рук наших і мужністю сердець розгромили ми нині гуннів — смертельного ворога всіх племен слов'янського кореня! Ернак — не Аттіла, звичайно, та все ж силу зібрав грізну, і коли б не допомогли нам брати наші — деревляни та сіверяни зі своїми князями, то хтозна, як закінчилася б для нас війна ця з кочовиками. Тож передусім хочемо подякувати князям Гордомислу та Ходоті з їхніми воями за допомогу безкорисливу, за труди ратні, за пролиту кров, — і він вклонився князеві деревлянському і князеві сіверянському. — А потім — подумати, як жити далі… Тепер і на Росі вільно, хоча гунни й попалили наші оселі. Тож хто бажає, той може повертатися назад, на рідні місця!.. Та чи варто мені, князю, повертатися туди, на окраїну землі нашої, що межує зі степом? Чи не розумніше буде сісти тут, на цій горі, звідки видно всю землю полянську і куди сходяться дороги від усіх племен і родів наших слов'янських — і з Дніпра, і з Десни, і з Прип'яті, і з Росі, і з Сули, і з далекої Горині, де сидять волиняни! А ворогам, що никають у степу, як вовкисіроманці, непрохідні ліси перегородили сюди шлях! Ось чому облюбував я це місце! Ось чому хочу сісти тут!.. А ще — хочу об'єднати свій рід русь, колись роз'єднаний отцем моїм і стриєм Межамиром, щоб був він могутній і не перевівся в далекості часу!.. Чи так я кажу, братове? Чи правильно мислю, родовичі?