Обидва князі вже зійшли на берег і, стоячи на пригірку, дивилися, як вої швидко ставлять для них похідні намети, розпалюють вогнища і ладнають великі казани, щоб наварити для всього війська кулешу.
Кий віддав чолом: спочатку старшому з них — сивобородому сіверянському князю Гордомислу, а потім деревлянському — Ходоті.
Гордомисл був поважний міцний дідуган. Довге сиве волосся, перев'язане червоною стьожкою, вільно спадало йому на широкі плечі. Глибокі різкі зморшки покреслили його чоло, літа трохи пригнули колись високий стрункий стан, а ворожий спис залишив на лівій щоці глибокий шрам. Та погляд мав бистрий, гострий і владний.
Князь Ходота досягнув, мабуть, заледве двадцяти п'яти літ, а невисокий зріст, ясно-голубі веселі очі та юнацький безтурботний усміх робили його ще молодшим, майже ровесником Кия.
Князі повагом ступили назустріч Києві.
— Вітаю вас, князі, на полянській землі, — обняв їх Кий. І щиросердно дякую, що відгукнулися на наш заклик…
— Ще б не відгукнулися!.. Та, подолавши вас, гунни напали б і на нас! — відповів Гордомисл. — А якщо вдаримо гуртом, то, може, погромимо їх і відкинемо у степ…
— Я не сумніваюся в цьому! — сказав Ходота і поклав руку на меча. — Щоб наша об'єднана сила та не перемогла Аттілових недобитків!
— Ее, князю, не хвались дуже, ідучи на рать, — перебив його, хитро мружачись, Гордомисл. — А хвались…
Усі весело засміялися на цю старовинну приказку, а найбільше сміявся Ходота, і цей жарт старого князя умить зняв з усіх деяку напруженість, що відчувалася в перші хвилини зустрічі. Особливо полегшено відчув себе Кий, якому вперше випало приймати таких високих гостей. Він розпитав князів, як вони добралися, як їхнє здоров'я та чого потребують їхні вої, а одержавши відповідь, що в них усе гаразд і всі нічого не потребують, крім відпочинку, сказав:
— Тоді хай ваші боляри тут порядкують, а ми піднімемося до мене на гору і там за вечерею потолкуємо трохи про те, що сталося з полянами та що робити нам далі…
Князі не перечили.
За годину чи дві на Києвій горі, у тіні старого дуба, Межамирові родовички поставили учту. Князі та найближчі їхні боляри сіли кружка на простелені ліжники, і Кий наповнив холодною золотистою ситою білі липові ковші.
— За ваш приїзд, найближчі наші сусіди, за ваше здоров'я і здоров'я ваших воїв!
— І за твоє здоров'я, князю, — підняв угору свій ківш князь Гордомисл. — Я радий спізнатися сьогодні з тобою!
— Я теж, — докинув свого слова князь Ходота.
— Дякую, — і Кий першим приклав до рота дерев'яний ківшик, а випивши і закусивши, додав: — А тепер, поки веселіє не затуманило нам розуму, давайте вирішимо, хто з нас очолить військо. Бо три голови добрі лише для ради, а для полку потрібна одна!
Князі перестали жувати. Задумались.
І тоді Кий на правах господаря знову промовив:
— Може, найстарший?
Гордомисл пильно подивився на молодих князів, що обидва могли б зійти йому за синів, розгладив сиву бороду, а потім повагом, розважливо відповів:
— Дякую за добре слово, князю… Та, гадаю, мусимо зробити інакше…
— Як?
— Коли б ми були на моїй землі, я не перечив би. Бо там я був би князем не лише над військом, а й над усім людом, над усім плем'ям. Там мені всі підкорялися б, там я знаю всі стежкидоріжки, всі горби і долини. А тут, на полянській землі, ти, князю, маєш вести нас! Твого війська найбільше, ти знаєш свою землю, ти вже бився з гуннами — і успішно. Кому ж, як не тобі, очолити наш похід? — і повернувся до Ходоти: — Як, князю?
— Я теж так думаю, — відповів той. Кий трохи почервонів.
— Молодий я, молодший за вас…
Та Ходота перебив його:
— Молодий, та бувалий! А я хіба старий?.. Не відмовляйся, Кию! Князь Гордомисл розумно розсудив. На твоїй землі — і кермо влади в твої руки! А ми допоможемо…
— Ну, що ж — хай буде так, — погодився Кий і знову наповнив корці ситою. — Тоді послухайте, як я мислю наш похід…
— Слухаємо, князю.
— Передусім треба знищити Родень і Чорного Вепра. А туди найзручніше добиратися по Дніпру… Я не маю такої кількості човнів, щоб посадити все своє військо, тому частину, на конях, пошлю суходолом…
— Думаю, що ми з князем Xодотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию, — сказав Гордомисл. — А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог…
— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни… А ти, Щеку, — звернувся він до брата, — очолиш кінний загін…
— Гаразд, князю, — тріпнув кучерями Щек. — Скільки взяти?
— Думаю, сотні дві або три досить, — і повернувся до стрия Межамира: — А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська…
— Зроблю, синовцю, — підвівся Межамир. — Будуть і човни, і припаси… — Не турбуйся!
Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.
* * *
Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:
— Що? Ранок уже?
— Ні, прибув Ясен.
— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло. — Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!
Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?
До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип, ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.
— Ну, що, друже? схопив його за плечі Кий. — Де Цвітанка? Де хлопці?
— Не знайшов я їх, князю…
У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний вигук:
— О боги!
— Але кажуть — вони живі й здорові, — поспішив заспокоїти його Ясен. — Не горюй, князю!..
— Живі й здорові? Звідки дізнався?
— Від Малка… Пам'ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?
— Як не пам'ятати!
— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті, — і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив і Боривой відбили дівчину.