Кий ловив кожне батькове слово.
— Отже, супроти гуннів — кіннота або городи? І нічого іншого придумати не можна?.. Але ж у нас — ні кінноти, ні городів! Що ж робити?
Тур мовчав. Старійшини теж мовчали. Сиділи кружка насуплені, заклопотані. Йшлося про долю племені — не кожен смів узяти на свої плечі такий тягар. Ждали слова сміливішого, мудрішого.
Кий, молодий, менш досвідчений, ніж інші, не стримався знову:
— Старійшини, якщо у нас немає або майже немає кінноти і городів, за стінами яких ми могли б відсидітися, то залишається одне — відступати, поки не пізно. Відступати на північ, у непрохідні ліси, як це колись робили наші діди і прадіди. А там об'єднаємося з іншими племенами нашого язика і…
Тут схопився старійшина Вовчий Хвіст. Лисий, борода — лопатою, очі люто вирячені.
— Як? Тікати? Кидати все: і поля, і луки, і борті, і села, і всіляке добро? Кий думає, що говорить?
Старійшина був ще не старий чоловік і могутній, мов дуб. Високий, широкоплечий, руки — як довбешки, а шия — хоч обіддя на ній гни! Про такого кажуть, що він однією рукою волові роги скрутить… Його лиса стовбуриста голова здіймалася над плечима, як велетенський буряк, і, спалена сонцем, виблискувала й відливала червоною міддю.
— Старійшина Вовчий Хвіст хоче битися! Це похвально! — сказав Кий спокійно. — Я теж хочу битися!.. Тільки — як? Може, Вовчий Хвіст скаже?
Вовчий Хвіст повернув до нього густу, кошлату, як нехвороща, бороду і довгого носа. В очах — збентеження. Кий був не слабший за нього, але молодий, стрункіший, спритніший.
— Як? — старійшина довго думав. Потім сказав: — А як б'ють ворога?.. Зустрінемо, зупинимо — і навалимося всією силою! Як же інакше? Якщо тікатимеш — не поб'єш!
— Так радив і Радогаст…
— У нього було обмаль воїв, — усього три чи чотири роди. А ми зберемо майже все плем'я!.. І не намагайся, отроку, посіяти в наших серцях зерна сумніву й зневіри! — розсердився Вовчий Хвіст. — Твоє діло маленьке: сповістив — і сядь! А ми будемо думати!
— Так, так, — закивали головами старійшини родів. — Треба подумати і вибрати воєводу або князя! Замість померлого Божедара… Треба подумати і про те, як і де зустріти гуннів!
— Давайте думати, — погодився Тур. — Хто скаже? Знову підхопився Вовчий Хвіст.
— Моя думка — зібрати весь полянський полк[21], знайти рівну місцину і стати сукупно, щоб перетнути шлях Ернакові! Сила у нас немала, і боги допоможуть нам!
— Згода, згода! — загукали старійшини. — Зібрати всіх, хто здатен тримати списа в руках!
— А якщо ми не спинимо гуннів? Що тоді? — спитав Кий. — Ми поляжемо, а жони, діти, старі?..
Вовчий Хвіст знову випнув наперед бороду.
— Що ж ти надумав — кажи! Може, тікати всім?
— Не тікати, а відступати! І жінкам, і дітям, і старим — усім! — відповів Кий. — Сьогодні. Негайно! Бо потім буде пізно!.. Відступати в ліси — на північну окраїну полянської землі! А якщо й там невитримка буде, то ще далі — в землю деревлянську або й за Дніпро… А війську нашому, мені здається, не слід вв'язуватись у відкритий бій, де гунни матимуть перевагу, а потрібно теж відступити в ліси і з засідок нападати на поодинокі гуннські загони.
— І гунни передушать нас поодинці, мов кібець курчат! — розсердився Вовчий Хвіст. — Проти сили потрібна сила!
— Атож! Атож! — закивали головами старійшини. Однак Кий не здавався.
— Проти сили потрібна не тільки сила, а й хитрість! Пригадайте, ведмідь який сильний, а й той тікає від малесеньких, але розлютованих бджіл, що нападають зі всіх боків і жалять у найнесподіваніші місця.
— Ти гадаєш, Ернак побоїться наших бджолиних укусів?
— Якщо кусати часто й дошкульно, — побоїться!.. А головне — гунни побояться лісу! І носа не поткнуть до нього! Там ніяк розвернутися гуннській кінноті! А для нас — він захист, схованка! З-за кожного дерева, з-за кожного куща проспіває пісню смерті полянська стріла, просвистить і прониже гуннові серце наш спис!
Кий бачив, що не переконає старійшин. Вони йому не вірили тому, що він молодий, а ще тому, що Вовчий Хвіст був воєм, без сумніву, сміливим, хоча і нерозсудливим. Сміливість же завжди на виду, а розсудливість — у тіні…
— Бридня! Так може говорити лише боягуз! — гримнув Вовчий Хвіст. — Не личить воїнові ховатися в кущі! Хто хоче ховатися — хай ховається! А ми сміливо станемо на прю з ворогом! І хай допоможуть нам боги!
— На прю! На прю! — загукали старійшини. — Виженемо Ернака з нашої землі!
Кий згадав бій біля Родня і, сумно усміхнувшись, відійшов набік. Ніхто його не підтримав. Навіть отець промовчав. Невже ж він говорив не до ладу? Невже слова його були такі бліді, що не могли переконати старійшин у тому, в чому він сам глибоко впевнений і переконаний? Який жаль!.. Що ж буде з полянами?
Що буде з родом русів?
Тим часом віче почало обирати воєводу.
Хтось гукнув:
— Тура!
Але Тур зразу сказав:
— Ее, друзі, старий я став… І в руках сила не та, і ноги вже не так легко носять мене по землі, і зір мій слабне… Який з мене воєвода? Треба молодшого! Війна ж!..
З ним погодилися і загукали:
— Вовчого Хвоста!
— Хай Вовчий Хвіст буде полянським воєводою! А як переможемо, тоді подумаємо і про князя!
Коли гамір затих, Тур спитав:
— Чи всі так думають?
— Усі, усі!
— А ти, Вовчий Хвосте, — Тур повернувся до старійшини роду вовка, — чи згоден ти стати нашим воєводою і повести полян проти гуннів?
— Згоден, — похмуро відповів Вовчий Хвіст, і ніхто не міг сказати, чи радий він з того, що його обрано воєводою, чи ні.
— Може, ти хочеш щось сказати, воєводо? — знову спитав Тур.
Вовчий Хвіст вийшов на середину, до требища.
— Хочу сказати ось що… Сьогодні й завтра збирайте свої дружини! Всіх, хто може носити лука й списа, — до війська! А післязавтра станемо на Широкому Березі над Россю і зустрінемо там Ернака. Іншого шляху сюди йому немає… А тепер попросимо богів, щоб дарували нам перемогу!
Він грюкнувся на коліна і простяг до Світовида свої кулакикорчі.
— Боже, помилуй нас і захисти!
Старійшини вслід за воєводою теж попадали на коліна і палко зашептали, дивлячись на червоногарячий лик Світовида:
— Помилуй нас і захисти!
* * *
Як тільки на сході зарожевів край неба, Хорив і Боривой вилізли на дуба. Звідти їм видно було і Родень, і гуннське стійбище над Россю, і засіяне трупом бойовище. Сиділи на гілляці тихо, щоб жодним необережним порухом не викрити себе.