— До лісу, друзі! До лісу! — знову загукав Кий. — Під його захист! Гунни на конях не поткнуться туди! Всі, хто залишиться живий, ідіть до Кам'яного Острова! Зберемо там сили і вдаримо на гуннів. Боги допоможуть нам!
Поляни поспішно відступали до лісу. Передні вже пірнули в його зелену гущавину і звідти почали стріляти по гуннських вершниках, не дозволяючи їм переслідувати тих, що ще залишалися в полі.
Кий відступав одним з останніх. Розлютовані несподіваною відсіччю, гунни значно більшими силами знову напали на тих полянських воїв, котрі прикривали своїх товаришів. Тепер вони гнали наосліп, потрясаючи шаблями і бойовими палицями, вигукуючи свій грізний бойовий клич — гурракх, гурракх!
Темна хвиля ординців котилася, мов степовий вихор. До лісу залишалась якась сотня кроків, але Кий бачив, що до нього не добігти. Тоді він, зібравши всіх, хто був поблизу, наказав прикритися щитами і з боєм відступати назад.
Немало воїв відгукнулися на його заклик і, вишикувавшись щільною стіною, стримували насідаючого ворога. Гунни посилили натиск, та пробитися наперед і посікти тих, що тікали до лісу, не змогли, їхні коні здибилися перед щитами, списами й мечами, якими прикрилися поляни, болісно заіржали, падаючи з розпоротими животами й підсіченими сухожиллями ніг.
Кий бився в першому ряду. В одній руці — спис, у другій — щит. Легкий полянський спис був грізною зброєю в умілих руках — його можна метнути, ним можна вдарити, не випускаючи з руки, чи закритися від шаблі. Кий вибив із сідла двох ворогів, під третім поранив коня, і тільки четвертий нападник перерубав шаблею тонке древко, але воно врятувало Кия від загибелі. Тоді, прикриваючись щитом, Кий вихопив меча і наніс смертельний удар гуннові, що напав на нього збоку.
Різкий посвист бойової палиці змусив Кия підняти над собою щита і прикритися ним. В ту ж мить гуннськкй кінь штовхнув його в плече. Та так сильно, що звалив з ніг. В наступну хвилину Кий відчув, як щось тупо ударило його по голові. В очах пожовтіло, і він, непритомніючи, впав під кінські копита…
* * *
Молодша дружина Чорного Вепра стояла на пагорбі, за півпоприща від бойовиська, і вої, власне отроки, з жахом дивилися, як один за одним гинуть поляни, встилаючи землю трупом.
Чорний Вепр посірів. Ліва його рука міцно затиснула повід коня, що ніяк не хотів стояти спокійно, а все танцював під вершником. Права ж — шарила біля горла, ніби княжичеві щось заважало дихати. Йому й справді від хвилювання і від усвідомлення того, що цією рукою він щойно убив брата, бракувало повітря. Страшенно лякало його й майбутнє. Смерть збирала такий рясний урожай довкола, що могла, не розбираючись, прихопити з собою і його. Він зовсім не був упевнений, що не наткнеться на гуннську або, чого доброго, полянську стрілу.
Бій почав ущухати. І тоді від гуннського війська відокремився чималий загін і рушив до пагорба.
Отроки захвилювалися ще дужче. Всі розуміли, що це кінець. Що ж вирішить Чорний Вепр?
Серед отроків, з яких складалася дружина, у Чорного Вепра було багато друзів, прибічників і однодумців. Вони загукали перші:
— Княжичу, нас зараз посічуть!
Чорний Вепр розумів, що тепер, коли Радогаст помандрував у далеку дорогу до праотців, він такий близький до здійснення своєї мрії!
Докори сумління й сумніви не гризли його серця. На рішучий крок він зважився давно. Чи ж зараз вагатися йому?
— Вої, отроки, друзі! — гукнув він. — Пам'ятайте — я ваш князь! Покладіться на мене! Я врятую вас! Тільки не смійте встрявати в бій з гуннами! Я поїду до них на переговори! А ви залишайтеся на місці!
Він торкнув коня і, піднявши, на знак мирних намірів, праву руку, рушив назустріч гуннам, що швидко наближалися.
— Не стріляйте! — загукав голосно погуннськи. — Я полянський княжич Чорний Вепр, племінник кагана Ернака, онук Аттіли!
Гунни притишили біг, потім зовсім зупинилися. Від них відокремився один вершник і шпарко помчав назустріч Чорному Вепрові. Посеред дороги він зупинився, усміхаючись.
— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунча і невимовно зрадів.
— Це я, княжичу, — відповів той. — Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!
— Мені тебе також.
— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.
— Він тут?
— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт…
— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши. — Невже мій вуйко так принизить мене?
— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!.. А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці. — Їдьмо!
Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?
Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!
Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.
— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра…
— Бачу, — сказав каган, пильно вдивляючись вицвілими брунатними очицями в полянського княжича.
Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.
В срібних стременах жовтіли припалі порохом м'які, розшиті сріблом чоботи.
Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.
— Великий кагане… Вуйку… Я… — почав хрипко.
— Знаю, — перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову. — Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?
— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.
— Гаразд… Що ж ти скажеш мені, княжичу?
— Мій великий повелителю, — звів угору очі Чорний Вепр, — вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем'я полянське визнає тебе верховним повелителем…