— А там нас схопить Чорний Вепр! Ти подумав про це, Кию? — здивувався Братан.
— І про це подумав, — відповів Кий. — Гадаю, тепер не посміє він схопити нас. Та й родовичі не дозволять… Отже, зробимо так. Хорив і Боривой залишаються тут і, що б не сталося з нами, дбають про те, щоб знайти Цвітанку… А я з Грозою та Братаном поїду до табору. А там — видно буде…
* * *
Троє воїв вискочили з лісу і прудко побігли до найближчого табору за дорогою. Ще здалеку Кий закричав:
— Гунни йдуть! Гунни!
Табір враз сполошився. Закричали, заметушилися вої, наперед вийшли старійшини, зразу оточили Кия і його друзів.
— Де гунни? Звідки дізналися?
— За Россю! Вже зовсім близько!.. Вилізьте на дерево — подивіться!
Тим часом страшна звістка сколихнула всіх. Над табором пронісся тривожний гул:
— Гунни! Гунни!
Цей гул швидко досягнув таборів, що стояли над Россю, і там зчинився переполох. Всі хапали списи, пращі, луки, тули, мечі — мчали на гору, на широке рівне поле, озиралися навкруги, намагались побачити ворога. Голосно гукали старійшини родів, скликаючи до себе родовичів.
Все змішалося, все переплуталося.
Кий помітив, що тут лише чотири найближчі до Родня роди — родя, боїка, орла і ведмедя. Отже, чомусь зібралася заледве чверть полянського війська. Чому? І чи зуміють ці чотири роди дати відсіч кочовикам? Адже на те, що встигнуть підійти інші, годі було сподіватися.
З задуми його вивели несподівані звуки, що долинули з Родня. Там затрубили роги, протяжко загули гуслі, жалісливо засвистіли сопілки. Потім відчинилися ворота — і з них білі воли вивезли на санях білу липову корсту, накриту червоним корзном. За саньми йшов чималий гурт людей, одягнутих у білі корзна — колір жалоби й печалі. Попереду виступали княгиня Чернета, княжичі Радогаст і Чорний Вепр, три князівни, яких Кий не знав, а тільки тепер здогадався — визначив по одягу, що то дочки покійного, їхні чоловіки — боляри, дворова челядь…
У Кия тьохнуло серце.
— Що це? Невже…
— Помер князь Божедар, — відповів йому хтось. "Помер князь Божедар!.. Так ось чому не показувався Чорний Вепр! Відходив з життя князь — і йому було не до Цвітанки!.. Ось у чому причина переполоху на Родні і прибуття сюди найближчих родів! — подумав Кий. — Не в тому, що йдуть гунни, — про них тут ніхто не знав, бо полянську сторожу гунни, мабуть, знищили або взяли в полон, — а в тому, що упокоївся перестарілий князь, відійшовши в країну праотців… Як невчасно! Звичайно, для нас, полян… А для гуннів — саме раз! Вибрали час для нападу — ніби в око вліпили! Ніби хто підказав їм!.. І князя нема, і військо не зібране…"
Перше, що спало йому на думку, було — тікати звідси якнайшвидше і мчати до Кам'яного Острова. Та враз відкинув цей намір. Підсвідомо відчув, що назрівають такі події, від яких не має права тікати. Він не розумів, чи це пов'язано з долею Цвітанки, чи з долею всього полянського племені, — лише неясно відчував потребу залишитися тут, незважаючи на небезпеку, яку таїть у собі зустріч з Чорним Вепром.
Похорон тим часом наближався до лисого пагорба над Россю, де тільки тепер Кий помітив велику сіру купу дров, на яких мали спалити князя. І тоді вої рушили назустріч похоронній процесії густим натовпом, зовсім не так, як це б личило в цю сумну хвилину, а поспішно, з тривожними вигуками та брязкотом, зброї. Вони оточили сани з корстою покійного князя, і воли змушені були зупинитися.
Наперед виступили княжичі. На їхніх обличчях ясно вималювався гнів, змішаний з подивом.
— Що сталося, родовичі? — спитав Радогаст і звернувся до старійшини, що проштовхувався наперед: — Добрите, хіба так військо мало провести свого князя в останню путь? Чому всі збилися, мов отара овець?
Старійшина, високий, сивий горбоносий дід, простягнув перед собою руки, вигукнув:
— Княжичі, гунни йдуть!
Радогаст зблід. Чорний Вепр стиснув сухі пошерхлі губи, неспокійно ковзнув поглядом по обрію.
— Гунни? Де ж вони?
— Ще за Россю… Цю звістку принесли троє воїв, — старійшина повернув голову до Кия: — Та ось вони!
Юрба розступилася. Наперед виступив Кий.
Чорний Вепр, побачивши свого недруга, аж кинувся:
— Ти?!
В цьому вигукові прозвучало все: і непідроблений подив, і гнів, і зловтіха, і погроза. Княжич не зміг приховати своїх почуттів… Кий був не з полохливих, але від того вигуку серце його здригнулося. Безперечно, тепер Чорний Вепр зробить усе, аби не випустити його зі своїх рук!
Радогаст теж був здивований.
— Кий? Яким побитом? Коли ти встиг прибути? Та й дивно: ми ж до русів не посилали гінця. Далеко! Все одно ваш рід не встиг би прибути вчасно на похорон. А зважаючи на спеку, ми не могли тримати тіло князя довше…
— Я тут з іншої причини, — відповів Кий і глянув на Чорного Вепра, не бажаючи пояснювати, що то за інша причина.
Їхні погляди схрестилися на коротку мить, але цього було досить, щоб Чорний Вепр зрозумів, чого прибув сюди Кий, а Києві стало ясно, що Цвітанка в руках молодшого княжича.
Тим часом Радогаста цікавило інше. Він підступив до Кия.
— Отже, ти бачив гуннів?
— Так.
— Де саме?
— Вони вже підходять до Росі.
— Багато їх?
— Ціла орда.
— О боги!.. І вона прямує до Родня?
— Так. Накажи, княжичу, отрокові злізти на дерево — і він побачить, де зараз орда і куди прямує!
Радогаст кивнув одному з молодих воїв — і той прудко помчав до старої груші, що одиноко стояла біля дороги.
Про мертвого князя, здається, забули.
Юрба глухо гомоніла. Всі розгубились, ждали, що скажуть княжичі й старійшини. Але княжичі й старійшини були не менше розгублені, ніж прості вої, і теж мовчали.
Нарешті Радогаст підняв до неба руки, вигукнув з відчаєм:
— О боги! Що ж нам тепер робити? В такий час ми залишилися без князя!
Старійшини теж звернулися до богів:
— О великий Даждьбоже, і ти, грізний Перуне!.. Що нам робити?
Кий виступив наперед.
— Треба обрати нового князя! Це перше, що нам слід зробити!.. Час не жде! Ще сьогодні гунни можуть напасти на нас!
Радогаст тихо промовив:
— Як же обирати нового князя, коли старий ще не похований по закону предків?
— Але ж, княжичу…
Кий не встиг відповісти, як раптом з вершини високої рясної груші долинув тривожний крик: