Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина, — обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.
— Моя донька, — показав на неї Тур.
Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.
Це страшенно обурило Кия. "Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!" — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.
Так думав Кий.
А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.
Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.
— Проведи, Кию, — глянув на сина Тур. — Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…
Кий хитнув головою.
— Гаразд, отче.
* * *
У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.
Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.
Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:
— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…
Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.
— Сідай, княжичу… Будь гостем, — промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.
Чорний Вепр сів, запитав:
— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?
Добромир кволо усміхнувся.
— Як моє здоров'я?.. Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…
— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?
По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.
— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…
— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?
— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…
Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.
— Чого ж хоче каган Ернак?
— Стати новим Аттілою… Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена…
— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?
— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…
— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?
— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…
— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?
— Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.
— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!
Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.
— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…
— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…
— Тоді когось не з вашого роду…
— Законним князем уличів є наш отець Добромир!
— Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!
Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.
— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.
— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?
— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…
— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?
— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!
Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.
Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…
Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?
Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.
А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!
* * *
Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь — у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня: