Його молодші супутники теж завмерли від зачудування й довго стояли мовчки, вражені незвичайністю, могутністю і красою краєвиду, що відкрився перед ними.
— Ось ми й приїхали, — тихо сказав Кий і показав рукою на широкий поділ. — Тут живе наш стрий Межамир…
Хлопці глянули вниз. Там, на рівному березі невеликої повноводої річки Почайни, виднілося чимале селище. Над очеретяними дахами дерев'яних хиж звивалися сизі дими. За річкою, на оболоні, паслася худоба. Біля дощаної пристані, де погойдувалися на воді темні човни, юрмилися люди. А ще далі, за зеленими лугами і жовтими пісками, виблискував проти сонця широкими плесами Дніпро…
— В гарному місці живе наш дядько! — вигукнув Хорив. — Привілля яке! Не дивно, що він не захотів після розгрому Аттіли повертатися на Рось!
— Не дивно, — погодився з братом Кий. — Справді, тут гарно!
Вони ще якийсь час милувалися розкішним краєвидом, що розлягався на північ, на схід і на південь, а потім, ведучи коней на поводах, спустилися крутою стежкою вниз.
Селище зустріло їх гавкотом собак і гомоном людських голосів, що линув з-над берега Почайни. Там саме причалили рибальські човни, і до них зійшлися з кошиками і міхами всі, хто залишався вдома і нетерпляче ждав улову, щоб поласувати смаженим лином або вареною з укропом та цибулею юшкою зі стерляді.
Рибалки викидали рибу на піщаний берег, тут же старші ділили її на "дими", і жінки та діти, зібравши в кошелі та міхи, несли додому.
Помітивши озброєних чужинців, селищани враз притихли. Наперед виступили чоловіки. В насторожених очах зачаїлося запитання: хто ви — друзі чи вороги? З чим прибули?
Та перш ніж Кий устиг пояснити, хто вони, з гурту вийшов поважний сивобородий дід у довгій полотняній сорочці, підперезаний вузьким ремінцем, простягнув шкарубкі вузлуваті руки і вигукнув:
— Ба, ба, ба! Кию, ти? Яким побитом? Це був старійшина Межамир.
— Так, стрию, це я, — відповів Кий. — А зі мною — брат Хорив і мій друг Ясен.
Старий обняв хлопців.
— Радий я, радий, що навістили мене… А що скоїлося на Росі, що мчали ви без відпочинку? Бачу, коней загнали геть — ледве поводять, бідні, боками… Чи, бува, не приключилася біда яка з братом моїм, з Туром?
Кий заперечно похитав головою:
— Ні, отець, дякувати богам, живийздоровий…
— Тоді… — і гримнув на жінок і дітей: — Беріть рибу — і киш звідси!
Коли жінки й діти, забравши рибу, пішли геть, а чоловіки згрудилися біля старійшини, Кий сказав:
— Гунни об'явилися в наших краях, стрию… Давно не чути було. Лише акацири іноді налітали невеликими силами, щоб пограбувати нас… А це — гунни Ернака. Уличів примучили, ми з дня на день теж чекаємо нападу…
— Ось як!
Старійшина пошкріб негнучкими пальцями сиву чуприну. Селищани, вражені несподіваною звісткою, стояли мовчки. З власного досвіду чи з оповідей старших знали, яким тяжким, ненависним було гуннське ярмо. Та й до цього часу гуннські племена ще були досить міцні й войовничі і почували себе господарями степу між Дунаєм і Доном. І лише люті чвари та незлагоди між їхніми вождями, спадкоємцями Аттіли, не дозволяли їм об'єднатися і знову стати тією страшною злою силою, що ще зовсім недавно підкоряла собі всі довколишні землі і племена.
Старійшина Межамир перший порушив тишу:
— Що ж князь Божедар? Він знає про це?
— Князеві три чисниці до смерті. Що він може порадити? — Кий махнув рукою.
— А старійшина Тур?
— Отець послав нас до тебе, стрию… Щоб ти допоміг закликати на поміч наших сусідів — сіверян і деревлян… Він гадає, що лише гуртом, об'єднавшись, ми зможемо дати одкоша Ернакові… Якщо ж виступатимемо поодинці, то всім нам біда буде!..
Межамир довго дивився на Кия, морщачи високе чоло. Був він, видно, не дуже бистрий у думках і вчинках, але очі світилися розумом і допитливістю. Врешті промовив:
— Тур міркує розумно… Та й кому ж, як не йому, знати гуннів і їхні звичаї — довелося сьорбнути лиха з гунської чаші під час походів Аттіли!.. Безперечно, нам треба об'єднатись!.. Перевага Ернака в тому, що все його військо — в одній купі, в одній руці! Куди захоче, туди й поверне, коли захоче, тоді й вдарить!.. А ми розпорошені. Сидимо по своїх селищах та веськах, тягнемо — один у луг, другий — в упруг! Поляни — собі, деревляни — собі, а сіверяни причаїлися за широким Дніпром по своїх лісах, як ведмеді в барлогах, і гадки не мають, що їм хтось може загрожувати…
— То, може, вони відмовляться нам допомогти?
— Побачимо… Пошлю ліпших мужів до князя деревлян Ходоти — що він скаже… І до сіверянського князя Гордомисла…
— Це треба зробити якнайшвидше, стрию, а то боюсь, як би не було пізно, — заспішив Кий.
Сьогодні й пошлю… А от яка відповідь буде і коли князі зможуть прибути, якщо виявлять згоду, того я не відаю… Будемо сподіватися, ще вони виявлять розсудливість і виступлять без затримки у похід. І прибудуть до мене раніше, ніж Ернак нападе на полян…
— Скільки ж це часу займе?
— Тижнів три або й чотири.
— Тижнів три або чотири! Так багато! — вигукнув збентежено Кий. — Але ж Ернак не ждатиме! Йдеться про тиждень або два… Якщо за цей час не нападе, то мабуть, він взагалі облишить такий намір або й не мав його зовсім…
— Не гарячкуй! — остудив запал юнака розважливий дядько Межамир. — Намірів Ернака, судячи по твоїй оповіді, не знає ніхто. Просто ми повинні готуватись до найгіршого. А в такому ділі тверезий розум — то найперше! Затям собі це!.. Ось тобі хочеться, щоб Ходота і Гордомисл прибули з військом за тиждень… Ти б навіть хотів, щоб завтра!.. А поміркував, як це зробити? Ні?.. Мої сли добиратимуться до них три, а то й чотири дні, та й невідомо, чи дома князі, чи у від'їзді. Потім поки збереться віче, поки ліпші мужі порадяться… Аякже! Без цього не можна… На це піде не менше тижня, якщо не більше… А зібрати рать? Припаси? Дійти піхтурою чи допливти на човнах до нас, а потім до Росі?.. На все це треба немало часу… Ні, раніше як за місяць полянам допомоги не діждатися!
— Шкода!
— Однак, якщо вже деревляни й сіверяни прийдуть, то, гадаю, Ернакові не просто буде тягатися з об'єднаними силами наших племен! Ось тоді нам потрібна буде розумна голова! У Божедара була колись, та з літами і розум, і сила геть вивіялись!