Так Еллак пройшов аж до витоку Дунаю і тут з'єднався з Аттілою, котрий вирішив спочатку підкорити Галлію, де збиралося ромейське військо, а потім, на зворотному шляху, зайти в Італію, щоб визволити Гонорію.
Мов чорна хмара, сунули гунни по чужій країні. І всюди палали людські житла і лилася кров.
Нарешті дійшли до Каталаунських полів, де протікає ріка Сена. І тут Аттіла зупинився. Шлях йому перетнули ромеї з вестготами й союзними племенами — аланами, котрі від гуннів утекли з Північного Кавказу аж у Галлію[17], франками, саксонами, бургундіонами, бріонами та багатьма іншими. І вели ту силу ромейський патрицій Аецій, той самий Аецій, котрий у юності був заложником у гуннів і дружив з Аттілою, та король вестготів Теодорід з двома синами— Торісмундом і Теодеріхом.
Дізнавшись, що його супротивником є Аецій, Аттіла так розлютився, що весь посинів, і в нього з носа хлинула чорна кров. Волхви заговорили її, і каган поклявся Тенгріханом схопити Аеція і вбити його.
Він вдався до хитрощів — заслав слів до короля аланін Сангібана, щоб той переметнувся на його бік. У страху перед майбутнім Сангібан погодився. Однак йому не пощастило зробити цього. Попереджені вірними людьми, Аецій і Теодорід поставили аланів посередині між своїми військами і пильно стерегли аланського короля.
Тим часом Аттіла дізнався, що багато союзних вождів вагаються — битися їм на боці гуннів, котрі підкорили їх, чи перейти до ромеїв та вестготів.
Уперше в житті злякався вождь гуннів і наказав привести до себе волхвівворожбитів, щоб провістили майбутнє.
Стали ті волхвувати — вдивлятися, по своєму звичаю, то в нутрощі жертовних тварин, то в якісь жилки на обшкрябаних ножами кістках. І всі присутні ждали, що вони скажуть.
— Ну? — не стримався Аттіла.
Збентежені волхви переглянулись, і старший, звівши вгору руки, прорік:
— Великий кагане, боги віщують лихо гуннам. Багатьох своїх синів покличе до себе Тенгріхан, заплачуть гуннські жони на берегах бистроплинної Тиси і тихого Дунаю…
Аттіла посірів.
— Ну, і все? У кожній битві бувають з обох боків великі втрати. Хто ж переможе?
— Боги не кажуть про це… Але втіхою для тебе і для всіх нас буде те, що в наступній битві загине верховний вождь супротивної сторони і своєю смертю затьмарить для своїх торжество перемоги.
Довго мовчав Аттіла, заглиблений у роздуми, занепокоєний грізним віщуванням. Важкі передчуття гнітили йому серце, захмарили чоло. Врешті він сказав:
— Королі, князі, вожді й старійшини! Не для того прийшли ми сюди, на край світу, щоб відступити без бою! Я хочу загибелі Аеція і доможуся її — будь-що! Хоча б і ціною власного життя!.. Тож — розпочнемо!
Поставив він свої сили так, що сам з гуннами опинився посередині величезного війська, якого не збирав, відколи сонце сяє, жоден військовий вождь, а на крилах стали союзні племена — гепіди, остготи, бургунди, тюрінги, словени, венети…
І рушили гунни вперед, щоб зайняти вершину горбів, які відділяли їх від ворога. Та не встигли пройти і половини шляху, як Аецій і вестготський король Теодорід вдарили силою по їхніх лавах. І відкотилися гунни, а ромеї зайняли ті вершини і укріпилися там.
Тоді сказав Аттіла своїм одноплемінникам, бажаючи підбадьорити їх:
— Гунни! Ви перемогли безліч племен. Тепер до ваших ніг, якщо ви і тут переможете, упаде весь світ! Ви створені Тенгріханом для війни, і ніщо інше не звичне вам так, як війна! Бо що любіше хороброму воїну, ніж своєю рукою наносити удари ворогові? Насищати свій дух помстою — це великий дар природи! Тож, бистроногі й легкорукі, нападемо на ворога, бо завжди сміливий той, хто завдає удару перший!.. Зневажте і знехтуйте ті різномовні племена, що стали зараз супроти вас: захищатися спільними силами — то ознака страху!.. Дивіться! Ще до вашого натиску вони вже бояться вас: шукають висот, займають кургани і в запізнілому каятті мріють про укріплення в степу. Вам же відомо, які боягузливі ромеї: їм страшна не тільки перша рана, а й сама пилюка, що здіймається, коли вони йдуть бойовими порядками і змикають свій стрій під естудо — черепахою щитів!.. Хай піднесеться ваш дух, хай у ваших серцях закипить шаленство!.. Тепер, гунни, вперед — пустіть у хід вашу зброю! Хто буде поранений, хай домагається смерті супротивника, а хто залишиться неушкоджений — хай насититься кров'ю наших ворогів!.. Тих, хто йде до перемоги, не вражають ніякі стріли, а кому судилося померти, того смерть знайде і в теплій постелі, під боком у жони!.. Нарешті, для чого доля зробила гуннів переможцями стількох племен? Хіба не для того, щоб після цього бою ви стали володарями всього світу?.. Я не сумніваюся в наслідках битви — ось поле, що віщує нашу славну перемогу! І я перший пущу стрілу на ворога! А хто сподівається відсидітися у затишку, коли Аттіла б'ється, той може вважати себе заздалегідь похованим!
З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.
І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.
Почалася битва — люта, стравана, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.
Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Всі вони поволі почали відступати.
Не зупинила цього відступу навіть хтозна-ким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.
Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!
— Гунни, вперед! Ви чуєте — Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск — і ми переможемо!
Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.
Та ніщо не допомогло — гунни відступали. До всього — налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.