Злива дужчала. Світ побляк, померк. Стало темно, як пізнього надвечір'я. В небі трахкало, грюкало, тріщало, гупало. Розгніваний Перун раз по раз прокочувався по ньому в своїй вогняній колісниці і метав на всі боки божественні стріли. Здригалася, коливалася земля, і, здавалося, цьому буйству й шаленству не буде кінця.
Коні іржали, здиблювалися і теж, як і люди, тремтіли від страху. Все живе завмерло — зникли птахи, поховалися звірі, принишкли веселі гомінливі цвіркуни. Тільки вогонь, вода і грім панували на небі і на землі.
Кий однією рукою тримав повіддя кількох коней, а другою благав Перуна стишити свій гнів.
Та цього разу Перун чомусь гнівався особливо сильно. Хмари зійшлися з землею, і настала така темрява, ніби Морок назовсім поглинув Світовида. Грім гримів без угаву, і видно було в світлі блискавиць, як степом проносяться, наздоганяючи один одного, водяні вихори.
В цю мить один з дружинників зірвався з місця і з диким лементом шпарко побіг до високої степової могили. Він то зникав у мороці за суцільною завісою дощу, то знову з'являвся, як примара, у синьосліпучому спалахові блискавок. Досягнувши шпиля могили, впав навколішки, простягнув до неба руки і закляк у молитві.
І тут небо спалахнуло вогнем. Страшенний гуркіт сколихнув землю. Звивиста стріла вдарила в самий вершечок могили.
Всі попадали ниць у мокру, прибиту й сплутану дощем та вітром ковилу. О Перуне, ти знайшов свою жертву!
Так лежали довго. Гроза лютувала ще деякий час, але сили її поволі почали вичерпуватися. Наситившись требою, Перун попустив віжки своїх буйногривих коней, щосили гукнув на них і помчав понад степом далі — на схід.
Все рідше й рідше били блискавиці, все глухішими ставали удари грому. На заході почав підніматися, ясніти край неба, хмари розпливалися — і нарешті блиснуло сонце.
Мокрі, налякані, оглушені, люди схопилися на ноги і простягнули до нього задубілі руки.
— О великий Світовиде, преславний Даждьбоже! Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість! Будь славен вовіки, Даждьбоже!
Гроза відшуміла — і в степу знову забуяло життя. Запідпадьомкала перепілка, спурхнув у небо і завис у високості срібноголосий жайворонок, промчав на видноколі табун бистроногих тарпанів.
Тільки мертвий дружинник лежав на шпилі могили, повернувши до сонця почорніле обличчя, і в його розплющених очах застиг жах.
Його не чіпали, залишивши там, де спіткала смерть, бо він уже належав не собі і не людям, а богові грому.
Нажахані, ледь отямившись від пережитого страху, княжичі дали знак сідати на коней і повертатися додому. Про переслідування гунна не було вже й мови.
На півдорозі до Росі Тур з синами попрощався з княжичами і повернув до Кам'яного Острова. Гаряче сонце швидко висушило їхній одяг, овчини та торби з харчами. А з сердець поволі вивіювався страх. Грізний Перун на цей раз обминув їх своєю карою…
НІЧ НАД РОССЮ
Ніч застала їх у дорозі. Якось раптово зчах і зів'яв рум'яний красень вечір, швидко густішали сутінки, що невдовзі переросли в темряву, на небі висіялися дрібненькі миготливі зірки, а з широкої долини Росі на круті горби потягло туманом і сирою прохолодою.
Кий придержав коня.
— Де заночуємо, отче? Завернемо до якої-небудь весі і попросимося на нічліг чи розкладемо багаття та й передрімаємо тут до ранку?
— Тут переночуємо! У степу! — загукали Щек і Хорив, яким не хотілося цілу ніч душитися в чужій, переповненій дітьми й дорослими хижі.
Тур не перечив.
— Гаразд, переночуємо тут… Паші для коней довкола вдосталь, сухого хмизу для багаття теж. Простелимо кожушини та й задрімаємо…
Місце для ночівлі вибрали на узвишші, щоб вітром здувало мошву та комарів. Тур стриножив коней і пустив пастися, Щек і Хорив принесли з лісу по оберемку сухого гілля, а Кий викресав вогню, роздмухав трут і розвів багаття.
Малинові язички полум'я весело зазміїлися по хмизові — і вгору з тріском шугнули золотисті іскри. Від того морок ночі став ще густіший.
Розкинувши з підвітряного боку старі кожушини, подорожні лягли покотом.
Кий заклав руки під голову і дивився в небо. Йому не спалося. Події останніх днів тривожили душу.
Мав двадцять і одне літо, а йому здавалося, що живе споконвіку на цій безмежній, широкій землі, — таке довге було життя, наповнене думами й спогляданням великого таємничого світу, працею біля рала в полі, в лісі, коли рубав на паливо дрова, чи на ловах, висліджуючи дичину. А ще не раз доводилося разом зі всіма відбивати наїзди акацирів, котрі, прорвавшись крізь заслони уличів, налітали на полянські весі, щоб захопити табун коней, череду овець чи полонених. Чомусь у бою вважав, що він безсмертний, бо не вірилося, що і в нього, як в інших, котрі падали поруч, може влучити акацирська стріла. І ніколи не думав, що буде завтра, бо знав — завтра буде так само, як і вчора. А тепер щось змінилося. Страшне слово "гунни", вимовлене князем Добромиром, наповнилося раптово цілком відчутним змістом — хмарою вершників, що, горбатячись на своїх невеликих, але витривалих конях, можуть налетіти на Рось так само, як налетіли вони на поселення уличів, повбивати чоловіків, жінок, дітей, старих, убити його… Про гуннів серед полян здавна ходили страшні перекази. Гуннами лякали дітей, їх порівнювали з нечистою силою — відьмаками, водяниками, чортами, що тільки те й роблять, що чинять зло. Старі люди зазнали від них немало лиха. Невже тепер доведеться зазнати й молодим?
Тривожився він і тому, що бачив, яким старим, хворим, немічним і безпорадним став князь Божедар. Хіба може він повести полян супроти ворогів, якщо вони з'являться в степу? Чи, може, настановить старшим над дружиною когось із синів? Але кого?
Добре було раніш. Старі розповідають, що колись князя обирали на вічі не на все життя, а тільки на воєнний похід. Вибирали найдужчого, найрозумнішого, найсміливішого… А кінчався похід — і знову жили всі, як хто хотів… А тепер — на все життя. Та й сини князівські мостяться на батькове місце… Чи ж достойні вони?
Що буде з полянами? Чи зуміють відбити гуннів, якщо ті одного дня нападуть на їхні весі й угіддя?
Думки набігали одна на одну, як хмари в осінній день, і відганяли сон. Потріскував хмиз у вогні, хрупали соковиту траву коні і заливалися на всі лади невидимі в темряві цвіркуни — сюррсюррсюррсюрр!