Ігореві очі блищали захопленням. Оглянувшись, він вигукнув:
— Славуто, поглянь! Яке військо іде! Які соколи! Військо йшло бадьоро, гордо — милуватися справді було чим.
І ніхто не звернув уваги на зловісно-огидне каркання ворона, що долинуло з дубового гаю на узгір’ї, — кар-р, кар-р, кар-р! Бо хіба мало вороння в небі? Хіба на всі звуки, якими заповнений весняний степ, звернеш увагу?
А даремно! Бо то був не ворон, а знову див, тобто той, що дивиться, видивляється, гострозорий половець-див, вивідач, котрий, здершись на високе гіллясте дерево, від світання до смерку стежить за степом, — чи не йде ворог? І умовним криком звіра чи птаха попереджає своїх родовичів у найдальших куточках Половецької землі — і на Волзі, і в Помор’ї, і в Посуллі, і в Сурожі, і в далекому Тмуторокані, де стоїть високий кам’яний бовван.
Перед ранньою обіднею[69] прискакали сторожові.
— Княже! За річкою — половці! Шикуються поспішно! А далі, за ними, — вежі з жонами та дітьми! А ще далі — стада, отари!
Ігор зібрав князів та воєвод.
— Браття, от і зустрілися ми з кочовиками. Видно, для них це несподіванка. Уряджайте полки до бою! Я зі своїм полком стану посередині, по праву руку від мене — мій брат Всеволод, по ліву — Святослав. Перед Святославом стане Володимир, а перед Всеволодом займуть місце ковуї. Наперед же виведемо від усіх князів стрільців добрих, щоб зав’язали бій!
На ходу перешикувавшись у бойові порядки, шість Ігоревих полків пішли низиною на зближення з противником.
Ігор виїхав на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки Суурлик[70], назву якої руські воїни переінакшили на свій лад — Сюурлій, бо так легше було вимовляти. За річкою, на протилежному пологому березі, гарцювали на конях половецькі лучники-стрільці, далі стояли нерівними рядами полки, зібрані, видно, в поспіху великому, бо стрій їхній ламався, хвилювався, а ще далі, в полі, темніли на возах юрти-вежі, метушилися жінки й діти, зганялися стада й отари.
Ігор здибив гарячого коня, показав мечем на ріку.
— Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!
Полк стрільців, Святославів і Володимирів полки та ковуї швидко помчали до берега. Половецькі лучники випустили в них через річку по стрілі, не завдавши, однак, нікому ніякої шкоди, а потім, побачивши, що руські полки з ходу пішли в наступ, повернулися назад і помчали до своїх.
Тут, на полі, за Сюурлієм, зав’язався короткий, але гарячий бій. В атаку пішли чотири полки, що складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор і Всеволод поволі йшли позаду, готові допомогти тому, кому така допомога була б потрібна.
Випустивши рій стріл, руські стрільці вийняли мечі, зімкнули ряди і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї налягли на ліве.
Половці прийняли удар, намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та відразу ж були збиті з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись і кидаючи все своє добро та рідних напризволяще. Три руські полки — Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і, не зупиняючись, кинулися далі — переслідувати ворога, що поспіхом відступав до Дінця та верхів’я Каяли.
Ігор в’їхав у розгромлене половецьке стійбище. Тут верещали діти, голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту стада й отари.
Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був прив’язаний довгий пушистий кінський хвіст, та білу корогву з намальованим на ній страшним драконом-змієм, що видихав з роззявленої пащі вогонь.
— Княже, це тобі, — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!
— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села та городи! Хай відчує тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.
Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!
— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!
Славута нахилився до Ігоревого плеча.
— А може, послати гінців услід за князями, щоб зразу поверталися?
Ігор був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї, а тому безпечно відповів:
— Повернуться — не діти... Хай трохи потішаться!
За кілька верстов від бойовища знайшли гарне рівне поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот пустили пастися...
Збігала година за годиною. Звернуло з обіду. Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.
Ігор почав нетерпляче поглядати на сонце. І чого баряться?
Славута хвилювався ще більше.
— Даремно ти їх відпустив від себе, княже. Зразу після бою потрібно було повертатися назад. До вечора були б на Сальниці. Бо степ уже заворушився.
— Ну, не так скоро збере Кончак свої орди! — відповів Ігор. — Поки гінці домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та Помор’я, поки тамтешні хани зберуть своїх людей, не один день мине...
— Не легковаж, княже!
Ігор промовчав. Йому й самому було досадно.
Перед вечором повернулися ковуї, за ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.
Здобич у всіх була велика, і молоді князі раділи, мов діти.
— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу полонеників, — хвалився Володимир.
— А ми набрали стільки паволок та дорогих оксамитів, що на все інше й дивитися вже не хотіли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя! — вторив йому Святослав.
Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттів, та по його очах було видно, що він також задоволений і перемогою, і здобиччю.