Рання весна, без затяжних холодів і дощів, давно пробудила трави й дерева. Все довкола дихало, буяло нестримною жагою життя, насичувало повітря такими пахощами свіжого зела, що голова йшла обертом. А від стіжка, що залишився з зими, пахло далеким торішнім літом.
Ждан зупинився і заглянув Любаві в очі. У них плавав місяць в оточенні зірок, а в кутиках блищали сльозинки.
— Люба моя, як мені важко залишати тебе одну!
— Жданку, моє серце в тривозі. Ниє воно, болить... Хоч би чого-небудь не трапилося з тобою!
Ждан знав, що з кожним, хто йде на війну, може трапитися найгірше, але втішав дівчину:
— Не тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не дасть мені загинути.
— Що ж це за оберега?
— Ти, моя люба! І кращої обереги я не бажаю!
Любава заховала обличчя у нього на грудях і з тремтінням у голосі прошепотіла:
— І ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля і мій світ ясний! А без тебе і світ білий буде мені немилий!
Він відчув у себе на грудях її гаряче дихання і своїми вустами знайшов її м’які трепетні вуста.
Їм обом здалося раптом, що земля сколихнулася під їхніми ногами, що небо і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов’ї так розспівалисярозщебеталися, мов весільні дружки.
Вони взялися за руки і пішли до стіжка, а там упали на м’яке прохолодне сіно і забули про все на світі — і про Кончака, і про князя Ігоря, і про наступний похід. Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі срібні та їх двоє на всьому широкому безмежному світі.
3
В ту саму ніч на далекій Росі, де жили чорні клобуки, відбувалася подія, що мала відношення і до сіверських князів, і до їхніх воїв, і до Ждана.
Аяп, по уруському звичаю, поставив собі дерев’яну хатину і в ній проводив усю зиму. Однак, як тільки з землі сходив сніг і починали броститись дерева, як тільки степ за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту і там жив, уже за звичаєм своїх предків, усе літо. Удень його підміняли батраки, і він днював у Торцьку, а на ніч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й інші причини, про які він не розповідав нікому, навіть рідним, змушували його до цього.
Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?
Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?
Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.
Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?
Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?
— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос. — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!
З вимови Аяп відразу зрозумів, що це справді гість з берегів Тору, і прикрикнув на собак.
— Аяп? — запитав незнайомець.
— Аяп, — тремтячим голосом відповів той. — Хто ти, джигіте? Звідки путь держиш?
— Привіт тобі від сина Куна, — сказав той, не відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.
— Він живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.
— А що йому подіється? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велів кланятися...
— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп’єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб неголодний був... Як же тебе звати, джигіте?
— Джабаєм.
— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам.
Поки зголоднілий гість їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закінчив, запитав:
— А що ж Кончак — живий, здоровий?
— Живий і здоровий, Аяпе, і велів тобі передати через мене все, про що ти дізнався. Що робиться в Києві?
Аяп промочив кумисом горло.
— Князь Святослав задумав на літо великий похід.
— Куди?
— Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.
— Ов! Якими ж силами?
— Зараз він поплив Десною у свої землі збирати військо і домовлятися з сіверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, — нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма чорними клобуками зібратися біля Заруба на Дніпрі і ждати на нього там... Щонайменше сім князів — Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубецький та Давид Смоленський, рідний брат нашого князя Рюрика, — підуть у похід. Сила велика!
— Коли ж на них сподіватися?
— Хай великий хан Кончак сам думає... А я б уже зараз готувався!
— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти зібрав дорогоцінні вісті... Хан Кончак звелів передати тобі, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти і далі вірно служитимеш Дешт-і-Кипчаку!
— Вірно служитиму. А що мені робити? — зітхнув Аяп.
4
Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з’єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід — до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п’ять верст.
Князь Святослав привів з собою тисячу воїв, як і Володимир Путивльський. Був він веселий, щасливий, сидів у сідлі прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, підставляв сонцю своє довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було, що весняний похід тішив його, що йшов він у Степ, як на веселу прогулянку.
При зустрічі Ігор поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матері, княгині Агафії Ростиславівні, за тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Білгороді, а Ігор — під боком, до того ж не Рюрик, а Ігор виділив із сіверської землі волость молодому князеві. Тому й тримався він дядьків своїх по батькові — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж на Ростиславичів.