— Який серен![53] — промовив хтось збоку.
Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.
Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.
З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої, а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати і куди.
Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Усі були стурбовані.
— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк... Коні поріжуть ноги...
— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така — повертати додому!
— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.
— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.
— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де скінчиться цей небачений серен, княже.
— Тобто повертати додому?
— Так.
— Тоді повертайте стяги назад. Видить Бог, ми зробили все, що могли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.
4
Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.
Ігоря в Лубні не було.
— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!
Славута заперечив:
— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кунятині.
Та й наступного дня Ігор не з’явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:
— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!
У п’ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець — сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі. Не пропустити через Сулу!
Як і на Орелі, Володимир Глібович попросився в навороп[54]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.
Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?
Кузьмище підсміювався:
— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?
Івашко раптом перебив Кузьмища:
— Половці!
Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.
— Де?
— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.
Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два підвід і кілька верхівців.
— Та ні, це не половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це, здається, купецька валка... Авжеж, вона!
Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця Самуїла, розкинув руки для обіймів.
— Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?
Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою Самуїл серйозно відповів:
— Зустрічав.
З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.
— Де? Коли?
— Зовсім недалеко — на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч ночували поблизу його стійбища...
— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — Їдьмо до князя Володимира Глібовича — хай він послухає!
Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:
— Скільки ж веде Кончак поганих? Самуїл знизав плечима.
— Важко сказати, княже. Багато! І не порахувати! На кілька гін простягнувся кіш — від річки аж до лісу! А коней — тьма-тьмуща!
— Що ще дізнався?
— Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють "живим вогнем". Їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак басурменинові золотом і нашими дівчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слід. Головне — раптово напасти! Тоді бусурменин нічого не встигне зробити...
Володимир був стурбований.
— Дякую, Самуїле, за вісті. Їдь по моєму сліду — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай наздоганяють мене! А я поспішу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих.
До Ведмежої долини дорогу він знав, тому військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий до безумства, честолюбний, він горів бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до підходу великих князів.
Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.
Володимир з досадою вдарив по луці сідла.
— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:
— Княже, не кажи так: утік... Просто змінив стійбище, щоб коням був свіжий корм. Я певен, він десь недалеко, і ми знайдемо його. А тим часом підійдуть великі князі.
— Що ж ти радиш?
— Дати людям і коням перепочинок на обід. А підійдуть князі — разом рушимо услід за поганими. Самим зариватися не слід.
Володимир погодився.
Вони швидко спішилися. Із дорожних міхів, приторочених до сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали коням, а самі заходилися гризти житні сухарі — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.
Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим строєм. У чоло знову став Володимир, ліве крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка кіннота Кунтувдея трималася позаду.