Ярослав хитро примружився і хихикнув у кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.
— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор. — Я щасливий, що моєю жоною стала твоя дочка, княже, — Ярославна.
— І я щаслива, отче, — опустила свої блакитні очі Євфросинія.
— Я радий чути це, діти мої. І дай вам Бог такої любові на все життя! — розчулився Ярослав. — Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У мене теж... Коли мій батько, князь Володимирко, висватав за мене доньку Юрія Довгорукого Ольгу-Євфросинію, він був упевнений, що зробив добре діло, бо поріднив два наймогутніші князівські роди. Так, поріднив! Та чи приніс цей шлюб мені й Ользі щастя? Ні! Ось чому з’явилася на нашому сімейному овиді Настя, молода красуня, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...
Євфросинія мовчки плакала, а Ігор лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба і в душі дивувався, що розмова прибирала такого довірливого тону і такої відвертості, на які він, їдучи з Ярославною сюди, в Галич, далебі, не сподівався. Обеззброєний щирістю і прямотою князя Ярослава, він усе ж не хотів здаватися.
— Княже, все це ми можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри співчуваємо тобі, але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.
— В чому? — спокійно спитав Ярослав.
— У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем, хочеш віддати йому Галицький стіл... Як же можна? Адже він позашлюбна дитина!
Ярослав усміхнувся в бороду.
— Ну й що? Наш пращур Володимир Красне Сонечко до хрещення був язичником і взяв собі не одну, а кільканадцять жон — яку ґвалтом, як Рогніду, яку військовою силою, яку сли привезли з-за моря... І з жодною з них не був він у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон стали його спадкоємцями! Та й сам він був, як ти кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим же гірший мій син Олег? Тим, що він незаконний? Але ж у його жилах також тече кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він гірший за мене, за тебе, за Євфросинію? Інша річ, чи буде і чи стане Олег князем? І чи варто йому ставати князем галицьким? Дуже вже неспокійне це місце — Галицький князівський стіл. Треба мати велику силу духу і тверду руку, щоб усидіти на ньому!
— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб цей стіл зайняв Володимир?
— Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить від Володимира. Він теж мій син!
Ігор полегшено зітхнув. Здається, недаремно сурганилися вони з Ярославною та дітьми в таку далечінь. Тепер, справді, все залежатиме від Володимира, від його мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!
На цьому можна було б і кінчати мову, та Ігор, коли їхав сюди, леліяв досягти ще однієї цілі. Як і всі Ольговичі, він був непомірно честолюбний, мав палкий і неспокійний характер. Це честолюбство і ця нестримність характеру наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського великокнязівського стола. Для цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником! — міг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотів, звичайно. Його слово, його збройна підтримка багато важать на Русі! Однак чи захоче?!
— Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, — завершив Ігор розмову про свояка і тут же звів на інше: — Тепер хочу знати, отче, твою думку про діла київські. Вони всіх нас турбують...
Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі, як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по столу.
— Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир — це благо. Кажу про мир між руськими князями...
— Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязівський стіл після Святослава?
— А хіба Святослав захворів?
— Та ні, при здоров’ї.
— То чого ж ти його передчасно ховаєш?
— Боронь Боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров’я! Та в житті все буває, особливо коли людині звернуло на друге півстоліття...
Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.
— Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола Київського? — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.
Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.
— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.
— Що ти маєш на увазі?
— Княже, мені потрібна твоя допомога — твоя доблесна дружина.
— Отак зразу? І для чого?
— Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда, він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів, навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та Бог йому судія! Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою дихає степ на нас. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!
— Святослав дав цього року...
— Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть викупу...
— То для чого тобі моя дружина?
— Для походу на половців.
— Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?
Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.
Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані думки співбесідника як по писаному.
— Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт! Та власних сил у мене замало...
— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав дружину і послав її з воєводами...