Всі чекали — що ж буде далі?
Трат тим часом підвівся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрів сміх і глум, бо вони глумилися з нього все життя, відколи він себе пам’ятає, з самого малку, і, не тямлячи себе, кинувся вслід за Овлуром до юрти.
— Я уб’ю тебе, уруський вишкребку! — заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла широколезого ножа.
У юрті враз зчинився крик. Стіни із старенької повсті задвигтіли, затріщали. Вслід за тим з неї вискочили обоє — батько й син. Власне, вискочив один Овлур з піднятим над головою Тратом і двигонув батька ще далі, ніж перший раз.
Трат покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на світі — і жінку, і сина, і самого себе, — пошкутильгав до білої Кончакової юрти.
— Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш більше батька! Начувайся! — помахав він кулаком.
Настя отерпла. Бути біді! Хани розправляються з непокірними безпощадно.
Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала. Сорочка на ній порвана, закривавлена. Овлур сидів поряд і гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений і блукав десь далеко-далеко.
Настя доторкнулася до юнакової руки.
— Овлуре, тікай! Трат побіг до хана! Коли б не схопили тебе...
Рута переполошилася теж, підвела голову.
— Ой лишенько! Що ж це буде, Овлуре! Але Овлур мов задерев’янів.
— Ну і хай! — махнув рукою. — Ліпше смерть, ніж таке життя!
— Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться — і знову засяє сонечко! Батько пробачить тобі... На те ж він батько! — переконувала Настя.
— Авжеж! Батько! Крім батога, я нічого не зазнав від нього гарного! А матір катує, мов звірюка! Він мені, може, й пробачить, та я йому не пробачу ніколи!
Настя зрозуміла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невільником і названий при хрещенні Лавром. З розповідей матері багато знав про її батьківщину — Русь, про її села і городи, про вишневі садочки і повноводі ріки, про зелені діброви і родючі ниви, а найбільше — про її людей, яких і тут, у Половецькій землі, було немало. Вивчив від матері їхню мову, їхні звичаї, пісні і почувався серед них як свій. Знав, що жінка там, у порівнянні з жінками кочовиків, живе вільніше, їй легше дихається, вона там часто вершить усіма господарчими ділами сім’ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в орді, навіть жінки-половчанки — безправні і безсловесні істоти, а про невільниць нічого й казати. Рута ж натерпілася, мабуть, за всіх, — таке важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промінчиком, що манив її до себе серед безпросвітного мороку і тримав на світі. А син платив їй взаємною любов’ю. За неї він був ладен на все. Навіть на батька руку підняв через неї...
І це було найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не прощали.
— Овлуре, тікай! — мало не закричала Настя. — Ти краще за мене знаєш, що тебе чекає, як розправляються хани з непокірними!
Овлур стиснув рукою лоба і мовчав. Рута теж то благала його тікати, то раптом ставала безтямною і безсловесною.
Настя не знала, що робити.
— Божевільний, тікай! Сідай на коня — і в степ!
Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог — і до юрти ввалилося троє ханських нукерівохоронців.
— Де Овлур?
Його схопили, потягли — аж сорочка затріщала. Рута закричала, Настя кинулася вслід за ними.
На майдані зібралися всі — від старого до малого. Окремо, посередині, стоять хани. Над ними височіє могутня постать Кончака. Біля його ніг, розтираючи по обличчю сльози, зігнувся старий змиршавілий Трат.
— Ведіть-но поганця сюди! — загримав Кончак. — Хочу глянути на нечестивця, що підняв руку на батька!
Овлура кинули йому до ніг, силоміць поставили на коліна. Кончак носком чобота ткнув його в груди.
— За віщо батька бив?
— За матір, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смерті!
— Жона — пил на чоловікових підошвах! Що чоловік хоче, то й робить з нею — милує або лупцює... Та не в тім, зрештою, річ. Річ у тім, що ти виступив супроти освячених цілими поколіннями звичаїв — зняв руку на старшого! Сьогодні — на батька, завтра — на хана! Тебе мало висікти канчуками — тебе треба прив’язати коневі до хвоста і пустити в степ! Хай звірі зжеруть там твоє м’ясо, хай вітер і сонце висушать твої кості!
— Ойє, ойє! — закивали головами хани. — Він потоптав наш предковічний закон — хай поплатиться за це!
Настя обімліла. Прив’язати коневі до хвоста! Це ж вірна смерть! Який жорстокий степовий звичай!
Вона кинулася до ніг Кончакові. Плутаючи половецькі та рідні слова, заблагала:
— Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смерті — так скатував її ні за що Трат... А Овлур вступився за неї... Не бив він батька, а тільки відтрутив від матері, коли той ввірвався, щоб зарізати обох — матір і сина! Я цьому свідок!
Кончак насупився. А хан Туглій, що загубився в натовпі ханів, витріщився на дружину і не знав, що робити, — схопити непутящу за коси та відтягти до своєї юрти чи промовчати, щоб не стати посміховиськом перед усім родом. Вирішив промовчати.
Тим часом Кончак упізнав Настю. Його вразила її свіжа жіноча краса — пишне русяве волосся, ще не заплетене після пізнього сну, рожеві щоки, білі руки, що не знали чорної роботи, великі голубі очі, в яких, здавалося, можна було втопитися... Серце його пом’якшало.
— А чому ханша вступається за цього чабана?
— Бо його мати, Рута, — моя землячка... Мені жаль її. Настя ще більше зашарілася і сміливо глянула прямо у вічі грізному ханові. Сказала вона, звичайно, тільки, півправди. Руту їй жаль, безперечно. Та ще більше жаль самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав їй у серце. То дарма, що він молодший. А хіба вона стара? От тільки він, дурненький, не помічає її почуттів чи вдає, що не помічає, бо боїться хана Туглія... Але ж коли-небудь помітить! Прийде час!
Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї і відчував, що її погляд обеззброює його.
— Гм, — буркнув він незлобливо. — Я не можу відступитися від щойно сказаних слів, жінко!
Зрозумівши, що її чари подіяли і тут, як діяли вони безвідмовно завжди, коли потрібно було полонити тверде чоловіче серце, Настя повела новий наступ: