Перед полком переяславців Святослав зупинився, зійшов з коня, обняв князя Володимира і тричі поцілував.
— Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднішній перемозі нашій твоїх трудів ратних найбільше! Честь тобі велика і слава довічна, Володимире Глібовичу!
Володимир спалахнув радістю. В очах забриніли щасливі сльози. Привселюдна похвала завжди окрилює, піддає духу, а особливо, коли ця похвала мовлена великим князем, за плечима у якого не тільки шість десятків літ, а й багато військових звитяг, коли вона мовлена не просто так, для красного слівця, не десь на пиру, а на бранному полі, коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогів...
Володимир схилив голову, мовчав і тихо усміхався. А за його плечима гриміла тисячоголоса яса:
— Слава князеві Володимиру! Слава-а!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Тим часом в Новгороді-Сіверському події розгорнулися по-іншому.
Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів узяти участь у поході, Ігор закликав до себе на раду брата Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не гаючись.
— Братіє, що будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід на подніпровських половців. Закликають і нас...
— А що робити — іти! — не довго думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх слів, важкі кулаки на стіл.
— Ну, це ще треба подумати, — відповів на його слова Ігор. — Чи варто нам кидати свою землю без охорони і забиватися на край світу — аж до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд простий?
— Справді, треба подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядьків своїх сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він іде?
— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що князь занедужав. Але я думаю, це тільки про людське око. А насправді Ярослав думає так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на наших?
— То що ж нам робити? — спитав Всеволод. — Незручно відсиджуватися в затишку, коли інші воюватимуть.
— А ми й не сидітимемо. Ми теж підемо в похід. Тільки не до Орелі та Самари, а за Ворсклу...
— Моя дружина готова до походу! — перший відгукнувся Святослав.
— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоревича, князя путивльського, якому наприкінці року мало виповнитися чотирнадцять літ. — П’ять стягів ждуть твого слова, княже!
Ігор поглядом приголубив сина.
Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так схожий на матір — княгиню Ярославну. Голубі очі під крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі губи, прямий ніс з ледь помітною горбинкою, русявий чуб... Тільки голос почав ламатися, але і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.
— Славно, княже! — похвалив його батько. — Тоді, якщо князь Всеволод не проти, і виступимо не гаючись.
— Я не проти, — сказав Всеволод.
Домовилися дружину брати невелику: Ігор — тисячу вояків, інші князі — по півтисячі. Йти всім без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів і солонини лише на десять днів. Це дасть змогу швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару і так же швидко повернутися назад...
2
За річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не заселена нічийна земля. Буйні трави, бур’яни та ковила котили по неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі.
Золоте сонце, встаючи щоранку на сході, вітало Ігореве військо ласкавою усмішкою і верстало по небу далі свою одвічну путь. В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синім небокраєм.
Ігор з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не хотілося. Кожен був заглиблений у власні думки та спомини.
Хід їхніх думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
Ігор зупинив військо.
Назустріч мчав гонець, кричав здалеку:
— Княже, княже! Половці!
— Скільки їх?
— Чотири або п’ять стягів — не більше. Ідуть нам насупроти.
— Без веж, без жон і дітей?
— Самі вої, княже. І всі добре озброєні.
— Гм, сам Бог посилає їх нам в руки, — тихо, сам до себе, промовив Ігор, а потім запитав: — Вони вас помітили?
— Ні, не помітили. Ідуть долиною. Ігор переглянувся з князями.
— Що робитимемо, братіє? Нападемо?
— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним ціла орда? — висловив сумнів обережний Святослав.
— Ну й що? — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою вже почали роздуватися ніздрі. — Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо і, поки надійде орда, швидко відступимо! Така щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не щодня! До бою, братіє! До бою!
Всі пристали до його думки. Ігор тут же розпорядився:
— Я б’ю в лоб. Князі Святослав і Володимир обходять ліве крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до ноги! Якщо ні — полонити всіх! А потягнемо, братіє!
Готувалися недовго. За кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.
Ігоря, як завжди, супроводили Рагуїл та Янь із сотнею відбірних гриднів. Рагуїл нічим не виділявся з-поміж воїв, хіба що огрядністю. На ньому були звичайні, без прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій руці — окований бляхою дерев’яний щит, у правій — меч, сідло і чапрак теж без прикрас, і кінь під ним був не кращий, ніж у його воїв. Зате Янь хизувався посрібленим шоломом і острогами, новою кольчугою, що не встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що ряхтіла бронзою та сріблом. Баский кінь міг би позмагатися по красі та прудкості з князівськими кіньми.
Він перший домчав до сторожі і з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на коні хан.
Янь подав знак, і князь, зупинивши дружину, під’їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго дивився вниз.
— Ідуть безпечно, — промовив стиха. — І їдуть не на прогулянку, а на баранжу[37]. І прямісінько до Путивля... Гадають, кляті, що ніхто не стереже Сіверську Україну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!