Хтось упав у бур’ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій зав’язався. Половці рушили в наступ.
У Ждана зліва — князь Володимир, праворуч — колишній смерд із Глібова Івашко, якого князь уподобав і взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмідь, на вигляд трохи наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж. Ждан із ним та ще з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвідченими воїнами сам тисяцький Шварн.
Як тільки лучники повернулися в свої ряди, Володимир Глібович опустив забрало.
— Копія до бою! Вперед!
Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій стріл, що зустрілися в повітрі з половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три ворожі стріли дзьобнули в щит і впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось із гуркотом упав коням під ноги, — обірвалося чиєсь життя.
Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого — Івашко своїми довгими копіями-ратищами ціляться не в своїх супротивників, а в тих, що можуть зітнутися з князем. Він теж повертає свій спис трохи вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на князя.
Гуркіт від зіткнення сотень коней, копій, списів, щитів на мить оглушив його. Однак він не згубив з ока половця, що, як йому здалося, цілився в князя, і направив йому вістря списа в груди. Сильний удар мало не скинув його на землю, та він утримався. Зате супротивник змахнув руками і впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрізь.
Ждан вихопив меча, кресонув по занесеній над ним шаблі. Другим ударом розрубав дерев’яний шолом ще одного кочовика — і той, глухо скрикнувши, нахилився до гриви коня.
Князь Володимир зі своїм полком все глибше врубувався в бойові ряди хана Турундая, наводячи жах на батирів. Заковані в лати, кольчуги та залізні шоломи переяславці одним могутнім ударом розкололи орду навпіл.
Ні Турундай, ні інші хани, ні рядові вояки не ждали від урусів такого шаленого супротиву і натиску. Гадали — відразу зламають хребта руському війську. А вийшло навпаки: їхні чолові[36] загони були зупинені, а обидва крила, замість того, щоб оточити урусів, самі опинилися перед загрозою оточення.
Не минуло й півгодини, як половці похитнулися, подалися назад, почали відступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував — ніхто його не слухався. Батири завертали коней і, засліплені жахом, тікали в степ.
Володимир гнався за ними до полудня — рубав, колов, брав у полон. І тільки тоді, коли коні зовсім пристали, припинив погоню і наказав відступити до Орелі.
Здобич була велика — майже тисяча полонеників, зброя, одяг, коні... Та не в здобичі суть, а в перемозі, вагомій перемозі. Володимир відчував себе щасливим і на радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гінців. Повідомляв про погром Турундая і просив поспішати на допомогу, бо на ранок сподівався приходу самого Коб’яка.
4
Зустріч Турундая з Коб’яком була малоприємною для старого хана. Коб’як не порахувався з тим, що Турундай — його тесть, а при війську, на виду у всіх, схопив за груди, люто струсонув.
— Старий осел! Скільки воїв утратив! Сам сорому набрався і мені завдав! — Від природи Коб’як був шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе від гніву. — Хоча б одного полоненика захопив, щоб дізнатися, хто з уруських князів прийшов на нашу землю і з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на сміх якогось недолугого чи пораненого... Горе мені!
Турундай поривався щось сказати, та з його сухих запечених губ зривалося лише невиразне бурмотіння.
Нарешті Коб’як відпустив його, і Турундай прохрипів:
— То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви...
— З якою ж він силою прийшов?
— Тисячі чотири, не більше... Я гадав, що роздавлю його, як муху... А вийшло...
— Гадав, гадав, — перекривив його Коб’як. — У військовому ділі уміння треба мати! Розуму хоч трохи! А ти поліз на рожен, мов дурний ішак!
У розмову втрутився хан Содвак:
— Даремно лаєш тестя, хане. Ми всі були впевнені, що одним ударом погромимо урусів. Та військове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всією силою поспішити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко він відійшов. Я певен, уруси не минуть наших рук!
Коб’як задумався. Ще роздувалися від гніву його широкі ніздрі, ще кривився в злобі хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир, безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим військом, і його неважко буде взяти в полон. Він, мабуть, не знав і не сподівався, що Коб’як зібрався в похід і стягнув в один кулак усіх джигітів Нижнього Подніпров’я. Тим гірше для нього! Гм, чотири тисячі уруських витязів на чолі з самим князем — то ласа пожива! Пощастило б тільки проковтнути! А чому б не спробувати? Сили для цього є!..
— Ти гадаєш, ми наздоженемо його?
— Упевнений у цьому, — відповів Содвак.
— Тоді не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Поміняйте стомлених коней на свіжих — і в путь!
5
Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному березі, в закруті Орелі. Дав стомленому війську і полону денний спочинок. Далеко в полі, за горбами чатувала кінна сторожа.
Скупавшись у теплій орільській воді, князь у білій лляній сорочці сидів на пригірку, сьорбав з дерев’яної миски гарячий куліш і дивився, як піднімається над обрієм сонце.
День обіцяв бути спекотний, задушливий.
У повітрі висіла жовтувата імла. Степове зілля на очах в’яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.
Та на серці у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава про неї, безперечно, рознесеться по всій Руській землі. Та й здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За них виміняє таку ж або й більшу кількість переяславців!..
Його думки були перервані тривожним вигуком:
— Сторожа мчить! Половці недалеко!
Всі посхоплювалися на ноги. Князь підвівся теж. Збиваючи куряву, з-за далеких горбів мчала сторожа.
— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бігли князі та воєводи.