— А втекти звідси...
— Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не такі ковалі його кували... Обдивився кожну шпаринку в стінах — не пролізеш... Хоч головою тут бийся — нічого не придумаєш!
— Що ж робити?
— Вірити! Вірити нашим прадавнім богам... Вони допоможуть!.. Всьому на світі рано чи пізно наступає кінець — і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князівський хором, спопелить його — і ми вийдемо з цього проклятого підземелля під ясне проміння сонця... Станемо вільними людьми... А не вдарить Перун — налетить чорним смерчем Стрибог, завертить над Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей... А не вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину зелену...
— Отже, кінець може бути різний...
— Так, може бути різний... Та страждання наші скінчаться... Тож вір, і тобі буде легше на серці. А сльозами горю не поможеш...
Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії... Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.
5
Любава металася в гарячці на широкому дерев’яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути. Їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.
Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Усі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліжку, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:
— Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.
Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.
— Ну що? — запитав одними губами.
— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати попа... Бідна дівчина! Така молода, гарна — і...
Славута провів долонею по очах, мовби зігнав з них невидимі сльози. Йому й справді було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.
Скільки пам’ятає себе, він гостро відчував чужий біль і чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив’язався до нього, полюбив, як брата, і його прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як свої власні. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, він підставляв під пасок свою руку або брав його провину на себе. А коли на стайні лупцювали за якунебудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.
Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не робив різниці між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми, і коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.
Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших — жону і єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане Любава. А сина, двадцятип’ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у грудях... Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що славилися в окрузі умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців, і німців, і іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану.
Три дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з гнізда. І все далеко — одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще — роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти, і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.
— Невже помре? — зітхнув Самуїл.
— Всі ми смертні.
— Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину...
— Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.
— Я вже його жду не діждуся, — хитнув головою Самуїл. — Валка готова. Трохи підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема... А він мені потрібен — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!
— Яким шляхом поїдеш?
— Як завжди — Залозним... Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти — до гирла Сули...
— А назад?
— Як Бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки...
— Які знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув Славута. — Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?