в Путивлі-городі, на заборолі,
примовляючи:
"О Вітре-вітрило!
Чому, господине, насупроти вієш?
Чому мечеш хиновські стрілки
на своїх легких крильцях
на мого лади воїнів?
Чи мало тобі вгорі,
під хмарами віяти,
гойдаючи кораблі на синьому морі?
Чому, господине, мої веселощі
по ковилі розвіяв?"
Ярославна рано плаче
в Путивлі-городі, на заборолі,
примовляючи:
"О Дніпре Словутичу!
Ти пробив єси кам’яні гори
крізь землю Половецьку.
Ти ніс на собі
Святославові човни
до полку Коб’якового.
Возлелій, господине,
мого ладу до мене,
аби не слала до нього сліз
на море рано!"
Ярославна рано плаче
в Путивлі, на заборолі,
примовляючи:
"Світле і трисвітле сонце!
Всім тепле і красне єси!
Чому, господине, простерло
гарячі свої промені
на воїнів лади,
в полі безводнім
спрагою їм луки стягнуло,
тугою їм тули заткнуло?"
*
Грає море опівночі —
ідуть смерчі хмарами.
Ігореві-князю
Бог путь указує
із землі Половецької
в землю Руську,
к отчому золотому столу.
*
Погасли вечірні зорі.
Ігор спить —
і не спить.
Ігор думкою поля міряє
від великого Дону
до малого Дінця.
Опівночі свиснув Овлур
коня за рікою,
дав князеві знати —
пора!
Загула земля,
зашуміла трава,
вежі половецькі сколихнулися.
А Ігор-князь поскакав
горностаєм в очерет,
білим гоголем на воду.
Злетів на борзого коня
й зіскочив з нього сірим вовком.
І помчав до лугу Дінця,
і полетів соколом під хмари,
побиваючи гусей та лебедів
на сніданок, обід та вечерю.
Коли Ігор соколом полетів,
то Овлур вовком помчав,
струшуючи собою студену росу,
бо підірвали вони
своїх борзих коней...
*
Донець каже:
"Княже Ігорю!
Не мало тобі величі,
Кончакові — ненависті,
а Руській землі — радощів!"
Ігор мовить:
"О Донче!
Не мало і тобі величі,
бо леліяв ти князя на хвилях,
стелив йому зелену траву
на своїх сріблястих берегах,
одягав його теплими туманами
під покровом зеленого дерева,
стеріг його гоголем на воді,
чайками на струмках,
чернями на вітрах".
Не така, рече, ріка Стугна.
Малу воду маючи,
пожерла вона
чужі ручаї та притоки
і, розширившись у гирлі,
юного князя Ростислава з
атягла на дно
при темнім березі.
Плаче мати Ростиславова
по юному князю Ростиславу.
Прив’яли квіти в жалобі,
і дерево в тузі
до землі наклонилося...
*
То не сороки заскрекотали —
по сліду Ігоревім
їдуть Гзак з Кончаком.
Тоді ворони не граяли,
галки позмовкали,
сороки не скрекотали,—
полози повзали тільки.
Дятли стукотом
Ігореві шлях до ріки вказують,
солов’ї веселими піснями
світанок провіщають...
*
Мовить Гзак Кончакові:
"Якщо сокіл до гнізда летить,
соколича розстріляємо
своїми золоченими стрілами".
Рече Кончак до Гзи:
"Якщо сокіл до гнізда летить,
то ми сокільця опутаємо
красною дівицею".
І рече Гзак Кончакові:
"Якщо його опутаємо
красною дівицею,
то не буде у нас ні сокільця, н
і красної дівиці.
І почнуть нас птиці бити
в полі Половецькому!"
*
Казав-бо Ян,
піснетворець часу давнього, —
Святославів, Ярославів, Олега-когана:
"Хоч і тяжко тобі, голово, без плеча,
та ще гірше тілу без голови", —
Руській землі без Ігоря!
*
"Сонце світиться на небесах —
Ігор-князь в Руській землі", —
дівчата піють на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
Ігор іде по Боричевім
до Святої Богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі.
*
Відспівавши пісню старим князям,
тепер молодим співати:
"Слава Ігорю Святославичу,
буй-туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!"
Здоров’я князям і дружині,
що встають за християн
на поганські полки!
Амінь.
"СЛОВО" ТА ЙОГО АВТОР
"Слово о полку Ігоревім" — найвидатніша пам’ятка стародавньої української літератури. По значенню вона стоїть поряд з "Літописом руським" та іншими літописами.
"Слово" чудом збереглося від загибелі в безконечних міжкнязівських війнах та сварах, пожежах та чужинецьких навалах, в яких безслідно зникали не тільки пергаментні манускрипти, а й кам’яні хороми, церкви та монастирі.
На початку 90-х років ХVIII століття його цілком випадково відкрив президент Російської Академії мистецтв, історик та археолог Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744—1817). Придбавши у Спасо-Ярославському монастирі старовинний рукопис ймовірно ХVІ століття, він cеред відомих науці світських повістей наприкінці книги наштовхнувся на невідомий твір "Слово о полку Ігоревім" і був глибоко вражений його високою художністю та поетичністю. Пізніше він зняв з нього дві копії (одна з них, що призначалася для імператриці Катерини II, збереглася до нашого часу), а 1800 року при допомозі вчених А.Ф. Малиновського, М.М. Бантиш-Каменського та М.М. Карамзіна видав його окремою книжкою. На жаль, більшість її накладу та чудом врятований старовинний манускрипт згоріли в будинку О.І. Мусіна-Пушкіна під час московської пожежі 1812 року.
Дуже скоро "Слово" стало відоме в Європі та цілому світі. З’явилися переклади його на різні мови. Досліджували цей невеликий за обсягом твір найвідоміші мовознавці та літературознавці, присвятивши йому сотні монографій та тисячі статей.
"Слово" відразу поставило перед ученими багато загадок. Хто й коли написав його? Де відбулася нещаслива для князя Ігоря битва з половцями? Як розшифрувати "темні" місця, що заганяли дослідників у глухий кут? Чому й коли переплуталися сторінки старовинного манускрипта, так що порушилася логічність
викладу, стала помітною структурна деформація твору? Звідки взялися в ньому галицизми? Невже автором був галичанин? А тюркізми? Звідки вони? Питання, питання, питання... Та найголовніше серед них — чи це не підробка Мусіна-Пушкіна або когось іншого?
Ці та інші загадки, а особливо вражаюча поетичність, високий патріотизм та несподіваний для середньовіччя гуманізм приваблювали до "Слова" все нові й нові покоління дослідників — і фахівців, і любителів.
Спочатку дуже гостро постало питання про автентичність цього твору. Висловлювалися міркування, що "Слово" — це підробка самого Мусіна-Пушкіна або архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоіля Биковського, котрий мав усі дані для такої підробки, бо закінчив Києво-Могилянську академію, або когось іншого. Однак ці гіпотези скоро були відкинуті як бездоказові. Виявилося, що на ряді творів пізнішого часу, зокрема найяскравіше на "Задонщині", позначився вплив "Слова". І питання було зняте.