Той відповів їй взаємністю.
Довго вони носили ті почуття в собі, не сміючи одне одно му слова мовити. Та їхні очі, палкі погляди без слів сказали їм про взаємне кохання. І в перший же вечір після від’їзду князя, зустрівшись випадково (а може, й ні?) в напівтемних сінцях безлюдного терему, вона впала йому в обійми.
— Соколе мій! — простогнала радісно.
— Княгине моя!
Щоб ніхто не помітив, вона обережно прочинила двері до свого покою і поманила його до себе.
— Сюди!
З того часу щоночі, коли слуги та служниці міцно засина ли у своїх комірчинах першого поверху, Прохор обережно, щоб не скрипнула жодна дошка підлоги, таємно пробирався в хо ромину молодої княгині.
Вони знали, що ризикували життям, але стриматися не могли: любов сильніша за розсудок та боязнь смерті.
І все було б нічого, та, на лихо, була тут ще третя люди на, покривджена людьми і долею і від того зла та мстива, — і тою людиною був князівський євнух Сидір, теж, як тіун Прохор, гарний, видний собою, але немощний силою чоловічою, якої позбавили його вже в парубоцькому віці вороги його. Та не був він позбавлений Богом почуття краси — і безтямно зако хався в княгиню, хоч і знав, що даремно, безнадійно.
Ото він якось підгледів, як Прохор таємно проникає на половину княгині, і загорілося його серце злобою на тіуна. І ви рішив він про все розповісти князеві.
Однак трапилось так, що коли Мстислав повернувся з по ходу, княгиня тяжко занедужала. Всі боялися за життя її, і євнух не посмів зробити своє чорне діло.
А тим часом Мстислав, молячись за здоров’я жони своєї, дав привсенародно у Десятинній церкві, перед іконою Богоро диці, обіцянку закласти на Подолі храм, якщо княгиня виду жає.
Невдовзі княгиня видужала.
Мстислав вельми зрадів з того і зібрав у гридниці дружину і бояр своїх, з якими ходив на Литву, і довго веселився, п’ючи меди і слухаючи дружинних співців.
І ось тоді, коли всі присутні, напившись та наївшись, слу хали чернігівського співця, ззаду до Мстислава, котрий одино ко сидів на чільному місці, підійшов євнух Сидір і прошепотів на вухо:
— Княже, ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш, а коли ти вдома, або в суді, або над спра вами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями своїми, весе лячись, проводиш час, то не відаєш, що у княгині твоєї дієть ся. Прохорбо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то сам побачиш, що я правду тобі кажу.
Мстислав мовчки, не перебиваючи, вислухав, усміхнувся в сиву бороду і сказав:
— Рабе! А чи не пам’ятаєш ти, як княгиня Христина, перша жона моя, вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, нерідко чужих жінок навідувався, вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов’язувала. Нині ж я зостарився, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це й думати не дозволяють. А княгиня, як мо лода жінка, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось непристойне. Мені це устерегти уже немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і люди не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І на далі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила.
Євнух затремтів, зблід і прошепотів:
— Я мовчатиму, княже, як могила, — і непомітно вислизнув із гридниці.
По якімсь часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно об’явив усім:
— У нас радість: княгиня збирається подарувати мені ще одного сина або ще одну дочку. Маю тринадцятеро дітей, — тепер буде чотирнадцятеро. Бог любить, щоб було до пари! З цієї радості нині закладемо церкву, як я і обіцяв.
Під передзвін усіх київських церков урочисто була закладе на подільська церква Успіння Богородиці, а наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна і сказав:
— Заутра відпливає корабель з нашими гречниками[82] до Царграда. Поїдь з ними та купи дві ікони Святої Богороди ці — одну для подільської церкви, а другу — для вишгородської, бо та уже потемніла і облізла. І з купцями повертайся назад! Не барися!
Дав йому кілька срібних гривнів на покупку — і той поплив по Дніпру на купецькому кораблі.
А через два місяці повернувся — схудлий, почорнілий, але радісний. У князівському золотоверхому теремі, круглій двопо верховій будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею, закутаною у вишневу плащаницю, було гамірно, шумно — князь зібрав гостей, щоб ушанувати день народ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола —поклав перед князем та княгинею покупку.
— Привіз, княже, — і кинув швидкий погляд на княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив той погляд, а також і те, як спалахнули рожевим цвітом завжди бліді тепер княгинині щоки, і спокійно сказав:
— Покажи!
Прохор розв’язав вузол і в обох руках підняв перед собою дві ікони — обидві Святої Богородиці. Були вони однакового роз міру, і Богородиці були схожі обличчям та одягом, і немовлята були як близнята, і не різнилися окладом, доситьтаки неба гатим.
— Ось ця, — підняв ту, що в правій руці, — куплена у Влахернському храмі. І зветься вона погрецьки Пирогоща, тобто Баштова, бо сам той храм збудований у міській стіні у вигляді сторожової башти... Це чудотворна ікона, скажу вам!
Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик Богоматері.
— У чому ж проявилася її чудотворність? — спитав князь.
— Про це мені сказали і настоятель, і прихожани Вла хернського храму... А пізніше, в дорозі додому, ми всі пересвід чилися в цьому.
— Як?
— Як тільки ми покинули Босфор, налетіла на нас страш на буря. Удень стало темно, як уночі. Хвилі сягали висоти двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель. Усі вже готувалися до найгіршого і почали молитися. І тоді я виніс Богородицю Пирогощу — і всі опустилися перед нею на коліна, просячи заступництва. І що ви думаєте? Небо поволі проясні ло, вітер ущух, хвильовиця уляглася — і ми полегшено зітхну ли. Врятовані! Ми знову стали на коліна перед іконою і довго дякували за порятунок, на який уже не сподівалися. Потім полагодили снасті, вичерпали воду — і налягли на весла. Так Мати Божа Пирогоща врятувала нас перший раз...