Біля стогу зупинився, прислухався. Тихо. Ні звуку.
Тоді обережно ступив за один ріг, за другий — і остовпів: майже віч-у-віч зіткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колін Жданка, злякано прищулилася за стогом.
— Любаво! Ти?
— Жданку!
Її змарніле обличчя ще більше зблідло, губи здригнулися, як у ображеної дитини, ноги підкосилися, і вона поволі посунулася по сухому сіні додолу.
— Жданку...
Він підхопив її, міцно притиснув до грудей, відчуваючи, як її сльози зрошують його сорочку.
— Любаво, ладонько моя дорога! — шепотів він їй найніжніші слова, які знав. — Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смерті! І Жданко з тобою...
— Більше нікого не залишилося, любий... І матуся, і Варя, і Настуня... там... А ми зі Жданком саме прали білизну і встигли втекти через річку в ліс... Довго блукали, поки не зустріли своїх... І повернулися додому, бо подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
— Де ж ви живете? Що їсте?
— У стозі вирили нору — там спимо... А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на березі чиїсь ятері — ловимо рибу, доглядаємо і доїмо приблудну корову... Так і живемо...
Рагуїл і Янь мовчки дивилися на них, слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби вони не були тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було жонам і дітям їхнім тут, дома, під шаблями половецькими...
Мовчанку знов порушив Янь. Він підійшов до Ждана і поплескав дружньо по плечах.
— От бачиш, я ж казав тобі, що хтось та залишиться з твоїх... Не одне горе зустріло тебе тут, а й радість!
— Дякую, Яню. Янь обняв його.
— Які твої наміри, Ждане? Зостанешся тут чи поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб допоміг вам чим зможе...
Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? І як їхати звідси, не поховавши прах матері, родичів та земляків своїх? І куди їхати? В Новгород-Сіверський до князя? Чи в Київ до Самуїла та Славути? Він ще нічого не знав і не міг нічого сказати певного. Знав одно: доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним, отже — є для чого жити на світі! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить — покаже майбутнє.
— Поки що я залишуся тут, Яню...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
1
Дома! Нарешті, дома! У рідних стінах! Біля коханої жони, біля любих дітей! Яке це щастя після всього, що довелося пережити за останні два з лишком місяці, опинитися в своєму Новгороді!
Ігор викупався в лазні, підстригся, поправив запущені бороду та вуса, одягнув чисту білизну, свій звичний одяг. Гук перев’язав рану — і нога стала менше боліти.
Та остаточно повірив, що все лихо позаду тоді, коли сів до обіду за святковий стіл у колі сім’ї. Тут були лише свої — Ярославна, діти, шурин Володимир Ярославич.
Утамувавши голод, він відклав набік ложку і почав розповідати. Розповідав довго, не оминаючи жодної дрібниці, — і про те, як підбився кінь, і про сонячне знамення, і про високе шелом’я, що закрило собою рідну землю, і про першу битву, і про другу, нещасливу, і про полон, і про втечу...
Ярославна бліднула і плакала, діти завмерли, втупивши оченята в батькове обличчя, що так змарніло і постаріло за недовгий час розлуки, а Володимир Ярославич увесь був увага! Теж втупив в Ігоря свої проникливо-палаючі очі і всотував в себе кожне Ігореве слово, запам’ятовував кожен Ігорів жест і кожен порух його, ніби сам перебував у вирі кривавої битви, ніби сам був поранений, потрапив у полон, а потім, тікаючи, продирався, як загнаний звір, крізь нетрища Чорного лісу, що широко заліг по північному березі Дінця.
Закінчивши свою розповідь, Ігор заплющив очі і тихо, зі смутком і щемким болем сказав:
— Які страшні втрати! Як безславно закінчився мій похід, на який я покладав такі великі надії. Боже, Боже!
Крізь примружені вії на його змарнілі щоки викотилися скупі чоловічі сльози.
Володимир Ярославич перехилився через стіл до нього, потиснув йому руки.
— Ігорю, брате, не горюй! Незважаючи на жахливу поразку, ти — витязь, ти справжній лицар! Нерозважливий, але чесний і відважний лицар, рівного якому серед сучасних князів я не бачу, хіба що окрім мого тестя Святослава Київського... Зараз у нашого народу є дві загрози — князівські міжусобиці та половецькі напади. Важко сказати, котра з них страшніша. Я гадаю, що обидві страшні. І ти проявив відчайдушну сміливість у боротьбі з одною з них. Ти показав, куди всі князі повинні направити свої удари, свої сили, — проти Поля!.. Але ти злегковажив могутністю кочовиків. Ти гордий і не захотів розділити славу переможця з іншими князями, — тому ти й потерпів поразку... Однак поки ти розповідав, я пригадав, що ти не перший злегковажив силою противника. Київський великий князь Святополк Ізяславович, коли половці напали на Русь і обложили Торцьк, виступив проти них, маючи лише вісімсот воїнів. А його спільники — молодий князь Володимир Мономах та зовсім юний його брат Ростислав — мали ще менші дружини. І чим це скінчилося? Відчайдушність не допомогла князям, — за Стугною вони були розбиті і кинулися тікати. При цьому втопився князь Ростислав... О, як ридала над ним нещасна його мати, коли згодом його витягли з води, привезли до Києва і ховали поряд з батьком Всеволодом у Святій Софії!.. А хіба не так же необдумано, але сміливо кинувся на Литву з меншими силами юний брат моєї тещі Марії Васильківни князь Ізяслав? І що ж? Поліг він, смертельно поранений, разом зі всією дружиною на закривавлену траву під черлені щити. А коли отямився після бою, перед смертю, то побачив, як усе бойовисько було вкрите чорною галиччю, що виймала у мертвих очі та клювала їхні охололі тіла, а хижі звірі злизували кров із трави... Отак і твої полки, Ігорю, полягли у далекому полі незнаємому через те, що був ти сам, один став супроти всієї сили половецької, якої жодному князеві самому не здолати, який би сміливий він не був.
Ігор мовчки слухав шурина, довго мовчав, думав, а потім прорік:
— Правду мовиш, Володимире. Я зазнав поразки не через те, що мої вої були менш хоробрі, ніж половецькі, а через те, що їх у мене було менше в кілька разів, ніж у Кончака. Тому ми й не змогли пробитися до Дінця, де б нас приховав під своїми шатами Чорний ліс. Тепер я молю Бога, щоб зберіг моїх князів та моїх воїв, що опинилися через мій нерозум у тяжкій неволі...