Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмяні очі, ридав над ним, як мала дитина.
Всі стояли мовчки, бо нічим було втішити старого хана.
А Кза приказував:
— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вайпай! Ясний соколе степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж сподівався колихати онуків, а тепер колишу тебе на смертнім одрі! Що я скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому ж відступився від тебе Тенгріхан і не захистив від чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе мені!
Він бив себе в груди, дряпав нігтями обличчя — аж кров виступила на ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподівано втратив, і знову нахилявся над мертвим і тихо, по-старечому плакав.
— Як це трапилося? — спитав нарешті. — Як же ви не вберегли мені сина, батирі?
Байток і Суюм ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:
— Ми всі були побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла його дістати... Та дістала клята стріла — влучила ханові прямо в шию... Що ми могли подіяти? Як порятувати?
Байток відкрив шовкову хустину, що покривала покійного, і Кза побачив на шиї, нижче того місця, де нижня щелепа круто повертає вгору, невеличку рану. Якраз там, де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, — разом з кров’ю, що цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла і його молода душа...
Кза довго і безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, ніби ждав, що станеться чудо і рану затягне живою плоттю. Та і на цей раз, як і з Костуком, чуда не сталося: син не відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.
— Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку Суют.
Кза підвів голову, тихо відповів:
— Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашій землі, за звичаєм предків наших. Ми насиплемо над ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб довічно плакала над своїм сином... Там же поховаємо і хана Костука...
— Далеко ж... А дні такі жаркі! Як довеземо?
— Пошукайте меду!.. У лісі видеріть, у бджіл, або у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...
Мед знайшовся.
Обох покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а натомість напхали полину, чебрецю та звіробою і залили розтопленим на сонці медом. Потім змастивши густо ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.
За весь цей час Кза не проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла ханів поклали на сідла і прив’язали вірьовками попід кінськими черевами, раптом підняв угору руки і завив на весь степ, як вовк, так страшно і болісно, що всім стало моторошно:
— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда додому! І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не знав і не видів Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та його братії! І вимощу я вам з тих голів кривавий надгробок, щоб довіку ви відчували, що ваша смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!
Потім він скочив у сідло і вдарив острогами коня.
6
Високі береги Дніпра від Трипілля до Києва у грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року були густо всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі переправи і були готові грудьми зустріти Кончака на дальніх підступах до Києва.
Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й не міг знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Він став зі своїми дружинами та ковуями по Десні та Остру — на той випадок, коли б половці рушили на Чернігів.
Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про це від своїх вивідачів і не маючи підтримки від хана Кзи, не ризикнув напасти на них і обмежився грабуванням і руйнуванням Переславської землі.
Великі князі київські розуміли, що їхній обов’язок не тільки не допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо ж із самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половці у мене! А поможіте мі!" Та сил у них для рішучого наступу було недостатньо, тож залишалося покладати надії на прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.
Давид приплив зі смолянами на човнах й отаборився у Трипіллі. Був він не в дусі. Зело не в дусі. Гадав, що буде пишна зустріч, а його не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча Давид знав, що обидва великі князі не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака, примхлива душа його перевернулася. Припливти з військом за сімсот верст і мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?
Він хотів того ж дня підняти вітрила і рушити у зворотний бік. Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і передав два листи: розпачливого від Володимира з проханням про негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на переяславську сторону.
Давид спалахнув.
— Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ, а тепер хоче запроторити хтозна-куди!
— Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити Кончака — під Переяславом чи на Дніпрі? Цим ми обороняємо і Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...
— Не однаково! — гарячкував Давид. — Мої люди стомилися за таку далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день і ніч сидячи біля весел! Врешті, де ми візьмемо коней? А піхтурою йти в степ смоляни не звикли!
Смоленські бояри підтримали князя:
— Ми пливли до Києва! Без коней у степ не підемо! Коли б тут була рать з Кончаком, то билися б, а десь-інде раті з ворогом шукати — не можемо: уже ся єсми ізнемогли!
Славута поскакав до Святослава. Що робити?