— Ойє, ойє, — закивали головами беї.
— Тоді ідіть — готуйте все, як я сказав!
2
Путивль перед світанком уже був у русі, як мурашник. На майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили куліш, годували воїнів, дітей та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по вінця води — гріли окріп, щоб з валів лити на голови ворогам, коли підуть на приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах та жінки біля багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові накази старшин.
Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул, що долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з тими людьми, з сестрою Ярославною, її дітьми, якщо ворог вдереться сюди?
Смерть від шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?
Страху не відчував, тільки давив тягар відповідальності за всіх, хто зібрався тут і довірився йому. Як їх урятувати?
В половецькому таборі теж горіли вогні, іржали коні, темніли закіптюжені казани, бродили поодинокі воїни. І ніщо не віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак зняття облоги не було.
Невже Кза надумав уморити обложених голодом?
Знизу по крутих східцях хтось піднімався. Чути неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір дверей — сестра Євфросинія.
— Ху, як високо! Важко сюди підніматись, — усміхнулася вона братові блідою усмішкою.
— Так чого ж піднімалась? Краще б сиділа біля дітей.
— Не сидиться. Хочу знати, що затіває проклятий Кза.
— Нічого не затіває. Або робить вигляд, що не затіває. І це мене більше всього непокоїть — чи не приготував якоїсь хитрої каверзи?
Ярославна запитально-стривожено глянула на брата.
— Володю, скажи мені прямо — утримається Путивль, чи всі наші зусилля марні?
Володимир Ярославич обняв сестру за плечі, підвів до вікна дзвіниці і показав рукою на щільний і міцний частокіл по валу, на високі вежі з бійницями, на тверді зосереджені обличчя лучників, що стояли там, і впевнено сказав:
— Не бійся! Путивля Кза приступом не візьме! Хіба що голодом заморить, але для цього йому доведеться тримати нас в облозі місяців два або й більше!
— У нас харчів усього на місяць...
— Підтягнемо животи — і два місяці продержимось... Ярославна зітхнула.
— Важко нам буде і головне — нізвідки допомоги ждати. Київ далеко, а Ярослав Чернігівський такий боягузливий, що навряд чи приведе сюди військо.
— Будемо сподіватися на свої сили. Ми не в полі, а в городі. А тут і стіни допомагають. Поки я живий, ні тебе, сестричко, ні дітей твоїх в обиду не дам. А якщо загину...
Він раптом обірвав мову і почав пильно приглядатися до густої листви могутнього дуба, що стояв над яром.
— Що там, Володю? — відчувши тривогу брата, стривожилась Ярославна.
— Див половецький, — прошептав Володимир. — Стежить за Путивлем з вершини дуба. Еге-ге, та він там не один, унизу теж колихнулись верховіття кущів... От знову! Там хтось ховається! Та не один! Ніби й вітру немає, а кущі ворушаться. З чого б це? З якою метою Кза послав туди своїх людей?
Його роздуми перервав схвильований скрик Ярославни:
— Володю, поглянь! Половці на приступ пішли! Штурмуватимуть ворота!
Володимир оглянувся. І в нього похололо під серцем: до воріт справді поспішало кілька сотень кочовиків з довгими штурмовими драбинами в руках. Отже, Кза наважився-таки на четвертий приступ на фортецю.
— Бий на сполох! — наказав він дзвонарю і взяв сестру за руку. — А ти, сестронько, йди до дітей, бо мені треба на забороло. Зараз там буде жарко!
Вони поспішно спустилися вниз, Ярославна кинулась братові на груди.
— Володю, рятуй дітей моїх! Володимир поцілував її в бліде чоло.
— Стоятимемо на смерть. Іди, сестронько!
На валу його зустрів воєвода Вовк — в кольчузі та шоломі, з мечем у руці.
— Княже, приступ, судячи по всьому, буде важкий, небувалий! Треба зібрати біля воріт якомога більше людей, щоб потім не було пізно!
— Ні, воєводо, Кза приготовив нам хитромудру головоломку: основний приступ буде не біля воріт, а з Перунового яру!
— Ти щось помітив? — сполошився воєвода.
— Так, на вершині дуба сидить див, а внизу, в кущах, причаївся засадний полк — від множества людей кущі аж хитаються.
— Думаю, мені з дружиною треба бути там, а ти обороняй ворота. Іди! Половці вже зовсім близько! І — стояти всім на смерть! Чуєш — на смерть! Іншого виходу в нас немає!
Він швидко спустився вниз, де стояли два стяги молодих гриднів, залишених Ігорем для захисту Путивля. Всі в кольчугах та шоломах. У кожного лук, тул, наповнений стрілами, меч, спис та залізна булава на поясі, в лівій руці — щит. Попереду — сотники, за ними два гридні тримали стяги князя Ігоря — на голубих полотнищах золоті хрести.
Князь Володимир Ярославич, не сходячи на землю, зупинився на нижніх приступцях сходів, щоб усі його бачили.
— Братця! — звернувся він до воїнів. — Дружино! Ось настав і наш час! Судячи по всьому, хан Кза почав ще один відчайдушний приступ на Путивль... Чуєте, який ґвалт за валом підняли, — це його орда пішла на штурм воріт... Але мені здається, що хан хоче взяти нас обманом: у найвідповідальніший час битви кине свої головні сили в іншому місці, де, на його думку, захисників фортеці буде обрідно, бо всі кинуться захищати ворота. Ось проти цих половецьких сил ми і станемо! Але із-за заборола не виглядати — нехай Кза думає, що нас тут немає! Ми появимося тільки тоді, коли ворог підійде до валу на політ стріли. А тепер за мною, сіверяни! За мною, деснянські орли-соколи!
Він вивів обидва стяги на вал, розставив у потайних місцях, а сам піднявся на сторожову вежу, звідки було видно і праве, і ліве крило оборони.
На правому крилі, побіля воріт, уже бушувала битва. Половці перекинули через рів легкі, наскоро зв’язані желями із жердин містки, поставили на них драбини і перли вгору, як хмільне тісто з діжі.
Грім, стук, дикі крики і вереск поранених піднялися над Путивлем. Воєвода Вовк кидався від одного краю оборони до другого. Серед загального шуму проривався його сильний голос:
— Браття! Держімось! За нами — наші діти і жінки! Бийте супостатів! Вражайте мечами, булавами, списами! Лийте на них окріп! Пронизуйте стрілами!.. З нами Бог і Мати Божа!