За тиждень тьма-тьмуща лодій, човнів, довбанок з доверху завантаженими шкіряними міхами з брашном, пшоном, сіллю, копчениною, мечами і списами — з усім спорядженням, яке мусить мати воїнство у поході, рушило вниз по Дніпру. Князь Ігор з кінною раттю і дружиною своєю, Свенельд і Карло з варязькими воями пішо і комонно посувались на полудень, до берегів Руського моря. А попереду летіли на веслах легкі лодії з сином Асмудовим Рулавом та воєводою Щербилом, щоб перехопити ханів Рогдая і Сухана. І таки перехопили. Рулав був сильний і спритний вояк, швидкий на руку і слово. Народжений матір'ю з народу водь серед слов'ян, знав і мову слов'ян, як і всі, зрештою, дружинники-варяги, що приходили до Києва в більшості не від свеїв, а від прибалтських народів. Рогдай і Сухан радо взяли дарунки київського князя. Коли велика руська рать підійшла до дніпровських островів, її чекала вже на осідланих конях печенізька орда.
Рушили разом до самого моря, а далі морем до гирла Дунаю. Уже встановились гарячі дні і теплі ночі. Руські ратники, проте, не відпочивали під тихими зорями. Швидко йшли і водою, і берегом. І не знав ні Ігор, ні його воєводи, що корсуняни і болгари послали гінців до Романа: "Тут ідуть руси, покрили все море кораблями, без числа кораблів... І печенігів вони найняли собі..."
Роман, який щойно відкупився від мадярської орди, кинувся збирати своїх послів назустріч русам.
Одної теплої ночі сон гребців розполохав плескіт весел і стукіт уключин. Чатарі перехопили незнайомих гребців:
— Хто і пощо? І звідки? — у відповідь бубоніли втомлені, глухі, як у джмелів, голоси. Табір проснувся. Заворушився, схопився за оружжа. Хто сі люди? Ромеї? Ні, говорять по-слов'янськи, тільки інакше, ніж руси. Нарешті з'ясувалось: це були посли від царя Романа. До князя Ігоря. Принесли руському провідцю слова царя ромейського про мир. І ті слова принесли на золоті. Ая! Убоявся Роман великої руської раті! Та ще й коли мадярська орда гуляла по окраїнах його держави. Отож прийшли посли умовляти Ігоря повернути назад. Взамін велика данина і честь...
Ігор скликає бояр, воєвод, старшин ратних. Розстеляють для князя і радців один килим, для послів — другий. Їх п'ятеро. У довгих сорочках із багору, бісером і золотом розшитих, на плечах багрецеві окрили, м'які взувачки із зеленої хзи.
— Се боляри царя Романа,— тихо шумить пошепт над руськими ратниками. Посли тримаються пліч-о-пліч, ніби бояться, що окремо будуть прострелені тисячами зіниць, що націлюються на них із товписька ратницького табору. Ось посли знімають шапки, низько вклоняються, спочатку до воєвод, потім — нижче — до князя, а далі ратникам, що завмерли в цікавості.
— Від царя Романа, княже, слово тобі принесли.
— Кажи! — гукає з нетерпінням князь до бороданя, що перший заговорив.
— Мовив Роман: не ходи, княже, до Царгорода, а візьми, княже, руську данину, яку мав Оскольд і яку мав Олег. І додам тобі, княже, ще до тої данини,— так сказав Роман.
Князь дослухав, повернувся до воєвод і ратників.
— Що робитимемо, дружино? Чи згодимось на слова царя Романа, чи підемо, як задумали?
— Треба ще подумати. А отсі набутки, що ми їх мечем надбали, хай нам лишаються також!
— Краще підемо та заберемо все, що захочемо, а то цар обіцяє, а що дасть? Він усе віддав уграм!
— По Оскольдовій харатьї хай і віддає. Як Олегу колись.
— Пощо долю спокушати? Забули отой вогонь пекельний? Захотілось у пекло знову? Коли цар обіцяє, чого ще хотіти. Не бившися, матимемо і злото, і срібло, і паволоки!
— Правда — все будемо мати задарма. Без краплі крові. Що вона у нас — водиця?
— Згоджуйся, княже, на слова царя!
— Згоджуйся!.. Згода!..— розхвилювалось товписько ратних людей. Бояри і воєводи також згідливо закивали головами, щось говорили князеві. Тоді Ігор сказав:
— Моя дружина і рать уся пристає на слова царя Романа. Хочемо мати свою данину по харатьї і ще зверх того жадаємо на кожного воя і злота, і срібла, і паволок...
Посли збилися докупи, почали перемовлятись. Старший, чорнобородий, ще раз вклонився усім:
— Чекайте нас тут. Буде вам усе, що хочете. І те все запишемо в нову харатью. За звичаєм.
Усе так і сталося. І скоро Ігорева рать, обтяжена добрами, повернулася до Києва. Лодії, човни і довбанки доверху були навантажені даниною і дарами грецької землі. Посувались вгору проти течії Дніпра повільно й важко. А назирці за руською раттю йшла берегом печенізька орда. Ромеї обдарували і їх. Але в чужих руках кусень хліба видається більшим. Біля Хортиці, як водиться, коли почали вивантажувати лодії і ставити на волоки, сталася сутичка з ординцями. Кілька стріл долетіло і до князя Ігоря та його отроків. Одна з них уп'ялася в плече воєводи Щербила...
Та все добро доправили до Києва цілим.
Скоро до стольного руського града прибули і нові посли — укласти мир з русами. А з Києва до Царгорода пішли руські посли в числі п'ятдесят і один муж. Написали вони нову харатью: "…Ми од народу руського посли й купці... послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми руської землі, і ними заповідано нам обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем дияволом, який ненавидить добро, і утвердити дружбу межи греками і руссю..."
З цією харатьєю руські посли пішли до Царгорода, до царя Романа, щоб узяти від нього присягу на вірність. І взяли ту присягу у святій Софії Царгородській.
А другого дня після цього, коли руські посли вже збиралися вертати додому, їх настигла страшна новина: царя Романа вже немає! Його повергнуто з імператорського престолу! Зірвано з чола золотий вінець! І це зробили не чужаки, не люті ординці, не вельможі чи полководці, його власні сини — Стефан і Костянтин. А старший синок — Христофор, якому Роман передав гвардію, допоміг відвезти розвінчаного батечка до... монастиря!..— на острівець Проте...
Настав кінець гордому гласу Романовому!..
Доки повергнутий Роман приходив до тями від тої підступної дії власних синів, руська сольба почала домагатись присяги від Стефана і Костянтина. Нові царі пильнували один одного — хтось когось мусить знищити першим! Відповідно до закону віроломства, за кожну підступність треба платити життям. Нові царі шукали опори й підтримки всюди — їм був потрібен мир на всіх чотирьох сторонах їхньої землі, мир і поміч. Тож відразу погодились присягти русам дотримуватись цієї харатьї. І згодились дати пільги і на пошук челяді, і вільно торгувати купчинам, і вільно ходити в гирло Дніпра, і на Білобережжя, і на острів Єлферія, тільки щоб не зимували там і щоб у корсунській стороні не захоплювали ромейських володінь... Ще говорили в харатьї, щоб руський князь не пропускав чорних булгар в їхні землі... Мудра думка Романа, щоб руками русів стримувати натиск ординців на імперію, була правильно поцінована зрадливими синами. А ще нові царі зажадали від руського князя, аби послати руських воїв до них. Сумнівались, мабуть, що зможуть утримати свою владу лише золотом...