Але чому Угрія? Чому княгиня вибрала саме Угрію? Нова держава на Подунав'ї змусила себе визнати усіх відразу, її боялась Болгарія і Ромея. Коли Угрія стане соузницею Руси — Київ зможе диктувати і Царгороду, і Преславі. О, так! Він розгадав! Мудро робиш, княгине Ольго!.. Далеко вперед дивишся!..
Тим часом княгиня бігла до терема Гліба. Вона мусила бачити його зараз же.
І побачила. Княжич сидів за столом, читав товсту книгу, яку приніс із Преслави. Побачив матір, шанобливо звівся, пішов назустріч. Чемний, спокійний, уважливий — і собою ж який гарний! Оця кучма золотисто-рудого, аж бронзового волосся, невеличка, закучерявлена кілечками борідка — ну викапаний тобі молодий батечко його! А тільки в горіхових райдужках навколо зіниць не легковажна бездумна сваволя, а тиха мудрість. Господи, йому ж лишень сімнадцять літечок, а виглядає як поважний володар!.. От де справжні володарі, вони таки не робляться, вони — народжуються!..
— Сину, це правда? Ти відмовляєшся від столу?
— Правда, матінко-княгине. Мені не подобається тримати в руках меч. Краще книгу!
— Що ти!
— Увесь світ мені відкритий в тих книгах. Уся мудрість світу мені служить.
— Хто ж сяде на батьківський стіл тут, у престольному Києві? Ми стільки трудів своїх поклали...— Ольга ніби одним поглядом охопила усе своє напружене життя в Києві і могла б іще додати, що не лише багато трудів, а й боротьби і людських жертв віддано за утвердження її мужа і її в цій державі — Країні Руси.
— Хто сяде? Мій братець Святослав,— одказав Гліб.
— Він же... він...— хотіла сказати — варяжин, та ще й бундючний варяжин росте з нього під рукою Асмуда, Але тільки кинула недоречне: — Він ще малий.
Гліб немовби почув недоказане матір'ю, усміхнувся кутиками очей і спокійно одказав:
— То не біда. З малих завжди виростають великі.
— А що ж ти сам хочеш робити? Чим жити?
— О, я багато чого хощу. І содруги мої так само... Хочемо поставити багато храмів пречудесних, в них завести схоли. Щоб християнство розлило тут світло спокою душевного і знань. Хіба це не велика праця — стати просвітником свого народу?
— Велика, мабуть...
— Знаєш, що я побачив у Преславі? Дивна і гірка доля болгарського царя і всієї країни. Ніхто не дбає про душу народу. У церквах грецькі священики, вони сіють невіру у болгарського царя... у болгарського митрополита... у будучину болгарської землі. Ніхто вже не згадує ні в проповідях, ні в книгах великого Симеона. Повсюди ґречини насадили стяжання і користь...
— Ні, народ мусить мати своїх пастирів, мамо. На Руси мають бути руські священики, не гречини!..
Ольга сіла за стіл і заплакала. Яку гірку правду розгледів її син і як може вона заперечити його святе поривання!.. Це правда, це вона й сама бачить, коли в народу відбирають його велике минуле,— народ мізерніє, знесилюється його подвижницький дух...
Коли народ забуває своїх великих пращурів і своє слово,— забудуть і його. Сійте ж, сини мої, свою правду у свою ниву. Розорюйте ж свої перелоги, сійте велике — і воно вродить величчю!..
Не може вона, мудра київська княгиня, забрати у свого сина його найбільшого багатства — мрію і жадання стати сівачем величі.
Поможи ж йому, Мати Божа, во дні його скрути і во дні його подвигу!..
* * *
На порозі князевої ложниці блискавкою вдарили слова київського тисяцького:
— Княже, дунайські угри всією ордою посунули на Царгород!
— Звідки відаєш? — схопився з ліжка Ігор.
— Щойно прибули на подільське торговище гості з Риму. Оповіли, що угри ті з мечем пройшли землю болгарську, а нині, певно, вже під стінами Царгорода...
— О, лукавий Роман у пастці! — весело, по-молодечому засміявся князь, і його жовтаво-цяткові гострозорі очі рисі сяйнули радістю.— Швидше в похід! Але де нині кочують печеніжини? Де хани Рогдай і Сухан?
— Латинські купчини проходили повз ординські вежі й велику мзду їм віддали. Мовили, що ті стоять ще на зимовому стійбищі біля Хортиці.
Тим часом Ігор взувався сам, забувши від таких несподіваних новин прикликати собі у поміч постельничого.
— Біля Хортиці?.. Жени туди сольбу — нехай беруть міхи із куницями й бочки з медами! Печеніжини!.. Коли їх ще не встиг перекупити цар Роман Лукавець!..
Справді, Роман Лакапін, цей колишній хитрий царедворець, що відібрав царський престол у законного малолітнього імператора Костянтина, уже чверть століття носив чужу корону імператора, вдало відбивався на півдні й на сході від усіх ворогів. Найуспішніше він перекуповував небезпечних сусідів, спрямовував одних на одних. Могутні його сусіди сварились, бились, а він спокійно царював. Нині Роман платив данину династії Багратидів та іверським князям, платив вірменським володарям, на Болгарію напускав мадярів, хорватів, сербів... Мечами свого геніального земляка Іоанна Куркуя погромив гніздище критських піратів, затишив африканських і сіцілійських арабів. Але... Печеніги...
Печеніги були ближчими сусідами Країни Руси, їхні жадібні орди легко було перекупити. Зараз, коли посунули на Царгород угри-мадяри, Роман може дати печенізьким ханам багато золота і напустити їх на руські землі, аби Русь борсалась з ними і не помогла уграм. Втім, якщо печенізьким ханам дати ще більше золота, вони стануть спільниками русів проти Царгорода.
— Щербиле, швидше відправляй сольбу до ханів. Візьми сина Асмуда Рулава, скажи: бути йому на чолі сольби!
У цю мить князь забув, що недавно гнав свого воєводу, що не вірив йому. Але — бач! — Ольга сказала тоді правдиві слова про вірність воєводи Щербила. Таку добру вість приніс він князеві...
Мадяри, певно, вже під стінами Царгорода. Го! Він знав, що його слушний час настане. За свою перебиту рать, за спалені лодії ромеї мають бути відомщеними. Тепер Ігор силою забере все, що ромеї не дали йому по закону і харатьї. От тільки не проґавити печеніжинів.
Першим вибіг із княжих палат воєвода Щербило і помчав до стаєнь. Слідом за ним по-молодечому пострибав, кульгаючи на ліву ногу, князь. Нога давала себе знати ще з першого походу на Царгород, коли він невдало вистрибнув із палаючої лодії на берег біля Ієрона... З роками кульгавість не минала.
Уже скоро київські лодійщики і теслі на Почайні почали піднімати білі паруси. Биричі, тіуни й отроки княжі помчали по околишніх землях кликати до раті кінної і плавної усіх бажаючих.