Про елементи йшлося в її власному варіанті органічної хімії. Вона казала, що кожна людина складається з п'яти елементів.
Маєш забагато вогню, тож маєш поганий характер. Такий, як, наприклад, у мого батька, якого вона завжди ганила за звичку курити, а він на це завжди кричав їй у відповідь, щоб вона тримала свої думки при собі. Гадаю, зараз він відчуває провину, що не дозволяв їй щиро висловлюватися.
Замало дерева, і ти занадто швидко схиляєшся перед людьми, йдеш за їхніми думками, не можеш наполягати на своїх власних. Це про тітоньку Ан-мей.
Забагато води і розпливаєшся в різні боки, як я, бо провчилася півкурсу на біології, потім півкурсу на гуманітарному відділенні і, не закінчивши жодного, пішла працювати в невеличку рекламну агенцію, де й стала рекламістом.
Зазвичай я відкидала її критику, як і більшість її китайських забобонів, вірувань, що добре пасували до обставин. Коли мені вже було за двадцять, я вивчала Вступ до психології робила спроби пояснити їй, чому вона не повинна так багато критикувати, чому це може зашкодити її оточенню.
— Існує цілий науковий напрямок, — казала я, — відповідно до якого батьки не повинні критикувати дітей. Навпаки, вони повинні підбадьорювати їх. Розумієте, люди спроможні на те, що очікують від них інші люди. А коли ви критикуєте, це означає, що ви очікуєте невдачу.
— У тому і клопіт, — відповідала вона. — Ти ніколи не була спроможною. Занадто лінива, щоб чогось досягнути. Лінива, щоб бути спроможною на те, що від тебе очікують.
— Час їсти, — радісно проголошує тітонька Ан-мей, виносячи паруючу каструлю з щойно зліпленими вонтонами.
Стіл завалено наїдками, поданими по-шведському, саме так, як це робилось на бенкетах у Ґуйліні. Мій батько порпається у шоу мені 5, який принесено у величезній алюмінієвій пательні, обкладений пластиковими пакетиками із соєвим соусом. Тітонька Ан-мей напевне придбала його в магазині. Чудово пахне суп з вонтонами, на його поверхні плавають ніжні пагони коріандру. Спочатку мене приваблює велике блюдо, повне чазевей, солодкої підсмаженої на вогні свинини, нарізаної тоненькими шматочками завбільшки з монетку, а потім різноманіття крихітних смаколиків, як я їх називаю, — виробів з добре розкатаного тіста, начинених свининою, яловичиною, дрібними креветками і ще якимось фаршем, про який матінка звичайно говорила, що він містить "поживні речі".
Тут застілля не є демонстрацією добрих манер. Складається враження, що до сьогодні всі присутні голодували. Вони пхають їжу до рота, скільки тримається на виделці, наколюють один шматок м'яса за іншим. Вони не схожі на тих паній з Ґуйліня, котрі, як я це собі завжди уявляла, смакували їжу з витонченою делікатністю.
А потім, так само швидко, як починали, чоловіки підводяться і залишають стіл. Начебто за сигналом, жінки підбирають останні найсмачніші шматочки, потім виносять тарілки і миски на кухню і вкидають їх у раковину. Жінки по черзі, старанно, як перед операцією, миють руки. Хто заснував цей ритуал? Я також кладу свою тарілку до раковини і мию руки. Розмовляючи про поїздку Джонґів до Китаю, жінки прямують до кімнати в глибині квартири. Ми проходимо через кімнату, що колись слугувала спальнею для чотирьох синів Гсу. Їхні двох'ярусні ліжка з обшарпаними складними драбинками і досі тут. Дядьки — члени Клубу веселощів і удачі вже сидять за столом для гри в карти. Дядько Джордж здає карти, швидко, начебто вчився цьому в казино. Мій батько пригощає присутніх сигаретами "пел мел", одна вже стирчить з його рота.
Потім ми заходимо в кімнату, де колись жили три дочки Гсу. Малими ми всі були подругами. Тепер вони повиростали і повиходили заміж, а я знову гратиму в їхній кімнаті. Окрім запаху камфори, нічого не змінилося — таке відчуття, начебто скоро прийдуть Роза, Рут і Дженіс і попадають на свої однаковісінькі ліжка. Білі шенильні покривала на них такі зношені, що вже напівпрозорі. Ми з Розою мали звичку, обговорюючи наші проблеми з хлопцями, висмикувати з них вузлики. Нічого не змінилося, тільки тепер посеред кімнати стоїть стіл для гри в ма-джонґ кольору червоного дерева. А поруч з ним торшер, довга чорна жердина, до якої прикріплені три, схожі на широке фікусне листя, овальні лампи.
Ніхто не каже мені: "Сідай тут, тут сиділа твоя матір". Але я сама можу знайти це місце, ще до того, як усі посідали. Найближчий до дверей стілець оповитий порожнечею. Проте насправді це відчуття ніяк не пов'язане із цим стільцем. Це її місце за столом. Ніхто нічого мені не казав, але я розумію, що за столом вона сиділа на стороні Сходу.
Все починається саме на Сході, якось сказала мені матінка, звідти приходить сонце, звідти віють вітри.
Тітонька Ан-мей, яка сидить ліворуч від мене, висипає кісточки на зелену повстяну поверхню столу, потім звертається до мене:
— Зараз перемішаємо кісточки.
Ми покрутили їх по колу. Вони приємно клацали, коли стукалися одна об одну.
— Ти виграєш так само, як твоя матір? — питається тітонька Лін, яка сидить напроти мене. Вона не усміхається.
— Коли я вчилася в коледжі, я трошки грала з моїми друзями-євреями.
— Пхе! Єврейський ма-джонґ, — каже вона з відразою. — Це різні речі.
Саме так казала матінка, хоча ніколи не пояснювала чому.
— Може, зіграєте сьогодні без мене, а я просто подивлюся, — пропоную я.
Тітонька Лін роздратована, начебто я мала дитина:
— Але ж як ми гратимемо лише втрьох? Як стіл без однієї ніжки — як він стоятиме? Коли помер чоловік тітоньки Їнґ, вона запросила свого брата. Тебе запросив твій батько. Тож нема про що говорити.
— Яка різниця між єврейським і китайським ма-джонґом? — якось поцікавилася я у матінки. З її відповіді я так і не зрозуміла, чи то сама гра чимось відрізнялася, чи лише її ставлення до євреїв і китайців.
— Зовсім інший спосіб гри, — повчальним тоном відповіла вона англійською. — В єврейському ма-джонґу стежать лише за своїми кісточками, грають лише очима.
Потім вона перейшла на китайську:
— У китайському ма-джонгу грати потрібно з головою, дуже винахідливо. Мусиш також стежити за тим, хто що викидає, і пам'ятати це. А коли ніхто не вміє грати добре, тоді гра перетворюється на єврейський ма-джонґ. Навіщо грати? Якщо не існує стратегії. Просто стежиш за помилками гравців.