Префектиха легко діставалася до високих політичних яфер. Слід віддати належне жінці, яка може все згубити, крім голови. Якщо вона чесно платила натурою, то таки платила' за щось реальне, бо ніколи нічого не давала, перше не одержавши того, що мала на меті. Не плутаючи задоволення з життєвими потребами, вона зберігала в повному ажурі бухгалтерію своїх інтимних стосупків з офіційними особами.
Що ж до задоволення, якого ця попаситпа жінка аж ніяк пе цуралася, то вона вибирала коханців з-посеред вишуканого персоналу міністерства, де терлася, проштовхуючи свого Ліоше: тепер вона якнайнахабніше силкувалася зробити з цього нікчеми посла або губернатора колонії. Вона мала звичай підбивати клинці під юних секретарів, вибираючи їх собі до вподоби, від чого у гарних хлопців аж обличчя пашіли. На самий тільки вигляд її уст у них опускались очі; що й слова не мовлячи, вони вже виказували обіцянку. Чоловік, на якого задивлялася ця жінка, враз почувався голим, привселюдно голим. А вона, нахилившись нібито в якійсь справі до того, кому віддавала перевагу, голомшила його далі чарами своїх славнозвісних персів, цієї пастки для чоловіків, і мовила зі страшенно принадною усмішкою: "Як би я вас хотіла проковтнути, моя дитипкої" "Проковтнути" було якраз відповідно слово для кохання прокрпсгюї Рожіни Ліоше. На пайпятому помешканні, куди Режіпа заводила молодь, вона брала від двадцятип'ятилітпіх хлопців усе до решти, і вони виходили від неї здивовані, горді, бліді й з цілковито порожньою головою. Цю шаленку мало хто довго витримував. Коротше кажучи, вона була досить багата жінка і під свої сорок років досвідчена й несамовита в коханні.
Зоставшись без дружини, яка поїхала вирішувати всі його важкі питання, префект по зпап, що діяти. Бо саме під час чергової відсутності папі Ліоше він одержав інструкції Птібідуа, які міністр підписав, не читаючи. Вони загнали Ліоше в глухий кут. Він передчував, що ця справа може мати неприємне ускладнення, а найменше таке ускладнення зашкодить інтригам його дружини. Послати до Клошмерля загін жандармерії означало привернути загальну увагу до цього закутня Божоле, викликати коментарі у пресі. Але якесь рішення треба було приймати, і це його жахало. Він безперестану думав про наступні вибори й намагався нікого не розгнівати. "Якби ж то знаття, де впадеш!" — стогнав цей хиткий чоловічок. "Партія при владі,— казав він,— завжди викликає невдоволення виборців. Наступного разу у нас, мабуть, теж зміниться громадська думка". Отож він не хотів виразно ставати ні на чий бік. Його нерішуча діяльність зводилась до того,, що він примиряв протилежності, а отже, викликав певне невдоволення в усіх.
Префект довго,думав і кінець кінцем нібито знайшов одне з тих безсторонніх рішень, які він завжди приймав. Замість посилати до Клошмерля контингент жандармерії, чи не краще відрядити туди регулярні частини просто під виглядом маневрів? Так і порядок буде відновлено, і громадської думки не потривожено.
По тверезих роздумах така ухвала видалась йому дуже вдалою. Він викликав машину й наказав їхати до військового коменданта.
Комепдант, генерал де Лафланель, походив із знаменитого роду. В XVII сторіччі одному з Лафланелів було дору— . чено стояти з ватою біля Людовіка XIV, коли король слабував на розлад шлунка, що зле впливало і на його настрій, і'на державні справи. Дворянин, приставлений ходити біля найсвітлішого затилля, так делікатно виконував свою роботу, аж якось монарх,— з тією високою гідністю, за яку він заслужив у історії ім'я "Великий",— не втримавшись, сказав йому: "Добрий мій друже, як же ви мене гарно підтираєте!" "Бо це, сір,— відповів той пад звичай винахідливо,— не вата, а фланель!" Мадам де Моптеспан, яка. теж була в будуарі, виставивши груди для втіхи свого коханця, дуже засміялася з цього дотепу, який, пішовши по Версалю, вкрив великою славою Лафлапелів,— такою славою, яка не припадала пилом до самого повалення старого режиму. Революція, що не мала милосердя і до най-г шанованіших традицій, обійшлася і з цією так само не-" щадно. Але самі де Лафланелі з гордістю передавали від батька до сина культ вірнопідданства, який взяв початок ще за. королів. Трошки цієї гордості припало й комендантові.
Генерал де Лафланель був чоловік добромиспий —— звичайне явище серед генералів, " що командували па війні й наказали повбивати багато людей, які, цього це відаючи, завдяки переконанням свого командира дивізії, повмирали дуже по-християнському. "Non nobis sed tibi gloria, Domine" l. Ця велична дурість — велична в час,.коли з'явилася,— яка прославляла не що інше, як провал французького наступу, і яку необачно, майже по-блюзнірському, дописав до повідомлення від 18 вересня 1915 року цей самий генерал, що спосторігав війііу через пижній кінець перископа — необхідний відступ до розсудливості — мав товстий бетон над головою для підкріплення цієї розсудливості,— ця пам'ятна дурість цілком пояснювала його спокій при вигляді фронтових кладовищ, які він так щедро постачав. Генерал де Лафланель просто вважав себе славним знаряддям у господніх руках і вітав ' господа з таким вдалим вибором. Бувши добромисним, генерал думав, що війна загалом гарна річ, яка навчав цивільних цінувати життя, що армія — це найкращий заклад у світі і що немає людей, які.за розумовими здібностями перевищували б генералів. Думаючи так, він не відчував потреби думати більше й старанно від цього утримувався. Хоч узагалі це був досить справний генерал, якби він тільки не вигукував часто й знов-таки добромиснск "Чорт забирай!" та ще "Скроньоньо!" — вираз, що його значення вже ніхто не знає.
Вислухавши префекта, генерал хвацько заявив йому, що в даному разі озпачало програму дій:
— Я їм усім дам бобу, сто тисяч мільярдів!
Всім, тобто клошмерлянам — винуватцям розрухів. А задля повноти інформації, як генерал вельми християнський і прагнучи прислужитися добрій справі, де Лафланель подався до архієпіскопату. Монсеньйор де Джакконе тонко його ознайомив з клошмерльськими справами, ба; мабуть, дуже тонко, і це була помилка, бо генерал зрозу
1 Не нам, а тобі слива, господи (лат.).