Незабаром заявляться на сцені численні клошмерляни, вийдуть на видноту нові почуття, відчуються різні суперництва. Але віднині, знаючи про завулок Ченців під пильним наглядом Жюстини Пюте, яка без передиху дивиться з-поза краю фіранки, про вбиральню, що її
спорудження незабаром почнеться, про 8авзяту діяльність Тафарделя, якому кортить урешті-решт побачити свою петлицю уквітчаною, про далекосяжне честолюбство Бар-телемі П'єшю, про апостольську незграбність кюре По-посса та пихаті вказівки пані баронеси Альфонсини де Куртебіш (все це особи, чия діяльність потроху набере сили), ми вже маємо перші чинники хвилювання, яке зародиться в дивний спосіб і незабаром розростеться в "Клошмерльський скандал", що матиме таку драматичну розв'язку.
Одпак порше ніж перейти до цих бурхливих подій, не завадить прогулятися по Клошмерлю 1922 року; ця прогулянка дасть читачові нагоду познайомитись із декотрими визначними клошмерлянами, які відіграють відкриту або приховану роль у цьому скандалі. Всі ті, що ми їх маємо показати, виділяються своєю вдачею та звичками більше, ніж своїми вчинками.
Спочатку одна заувага. Якщо повірити великим дослідникам звичаїв, то перші прізвища, які з'явились у Франції десь під XI сторіччя, походять від якоїсь фізичної чи то моральної прикмети людини, а ще частіше від назви її професії.— Цю теорію, очевидячки, підтверджують прізвища клошмерлян. 1922 року прізвище пекаря було Фарі-нар (мучник), кравця — Фютен (бумазея), різника — Фріссюр (печеня), ковбасника — Лардон (шмат сала), каретника — Рессор (ресора), столяра — Більбу а (брусок), бондаря — Буатавен (пий вино). Ці прізвища свідчать також про силу традицій у Клошмерлі й про те, що ремесла передавано в сім'ї від батька до сина впродовж багатьох віків. Отака варта відзнаки постійність говорить про неабияку впертість і чіпку схильність доводити до кінця добро, а так само й зло.
Друга заувага. Майже всі заможні клошмерляни збились докупи в горішній частині містечка, що над церквою. А про посполитий люд у Клошмерлі кажуть: "Він з долішнього містечка", "Клошмерлянин з долу" або ще простіше "з-під схилу", що вже звучить образою. Але як там не є, а саме в горішній частині містечка проживають 'Бартелемі П'бшю, нотар Жіродо, аптекар Пуальфар, лікар Мураль та інші маєтні клошмерляпи.
Якщо трохи поміркувати, то все пояснюється просто. У Клошмерлі сталося те, що й в інших містах, коли вони розбудовувались. Найзавзятішіг відкраявши скільки душі забажалось* осідали на нових місцях, де площа не мірялась щойно— заробленими грошима, тим часом як нездаль-ці, приречеш на застій, і далі купчилися по своїх старезних садибах, навіть і не пробуючи розширити їхні межі. Одно слово, горішнє містечко між церквою й великим поворотом — це квартал дужих, багатих людей.
Третя заувага. Крім комерсантів, ремісників, урядовців, кінної жандармерії під проводом сержанта Кюдуана та трьох десятків невдах, що їх використовують на дешевій роботі, всі мешканці Клошморля —— виноградарі, здебіль-ша власники або ж спадкоємці колишніх власників; останні вирощують виноград, як орендарі баронеси де Куртебіш, нотаря Жіродо та кількох чужаків або поміщик ків, що скупили землю довкола Клошмерля. Через це клоншерляни — народ гордий, недовірливий і волелюбний.
Поки ми ще пе відійшли від церкви, скажу кілька слів про кюре Поносса, який певною мірою роздмухуватиме жар неспокою в Клошмерлі, щоправда, мимоволі, бо він спокійно прожив свій вік, службу божу править так, ніби завтра піде у відставку, і найбільш уникає всяких баталій, які нічого не залишають на душі, крім гіркоти, і нічого не приносять, так би мовити, на олтар слави господньої.
Кюре Поносе опинився у Клошмерлі тридцять років тому, перебравшися з невдячної парафії містечка Ардеш. Сан вікарія так його й по обтесав. Він завжди відчував своє селянське походження, а ще ніяк не міг збутися страшенної соромливості семінариста, котрий бореться із. статевими потягами. Сповіді клошмерлянок, представниць краю, де чоловікам тільки подавай, розкривали йому очі па таке, що його неабияк бентежило. А що його особистий досвід у цих речах був зовсім куций, то за допомогою неоковирних запитань він став утаємничуватись у плотську гидь. Страшні одкровення, які він чув на цих сповідях, робили йому самотність нестерпною, і його раз у раз навідували пекельні стидкі видива. Повнокровний організм Огюстена Поносса ніяк не схиляв його до містицизму, якого прагнуть мучені душі, що живуть у страж-дущих тілах. Навпаки, він владав здоровим, нормальним тілом, їв із добрим смаком, і його природа ставила вимоги, що їх скромно прикривали сутана, анітрохи не вава-шаючи їм проявлятись.
На щастя, прибувши до Клошмерля в повному розпалі своєї "юності, щоб заступити священика, якого у сорок два роки забрав грип з ускладненнями, Огюстея Поносе вна-йшов у парафії таку собі Онорину — довершений тип служниці кюре. Вона ревно оплакувала кюре-небіжчика, що виказувало її поштиву й побожну прихильність до нього. Та дужий і добродушний вигляд новоприбульця, бачилося, швидко її втішив. Ця Онорина була стара дівт ка, до решти втаємничена з порядкування священикового дому; вона пильно передивилась речі свого нового господаря я закинула йому щодо його брудної білизни.
— Бідолаха,— мовила вона,— за вас зовсім погано дбали!
Онорина порадила йому носити влітку труси й короткі альпагові штани, щоб не так пітніти під сутаною, примусила купити фланелеву білизну й розказала, як зручніше ходити вдома напівроздягненому. /
Кюре Поносе відчув утішливу лагідність цієї опіки, ва яку він дякував небові. Але все-таки він почувався сумний, бо йому ні на мить не давали спокою мученицькі галюцинації, проти яких він боровся щосили, мов святий Антоній у пустелі. Онорина швидко вбагнула причину його мхк. Вона перша натякнула на це якогось вечора, коли кюрб Поносе, попоївши, меланхолійно натоптував люлечку.
— Бідний хлопець,— мовила вона,— ви, мабуть, дуже страждаєте: в такі літа — і вавжди сам. Це вже не по-людському отак мучитись. Як-не-як, а ви ж чоловік!
— Гай-гай, Онорино! — зітхнув кюре Поносе, страшенно почервонівши, бо його вмить охопив новий наплив соромітного бажання.