славно двадцять шостий рік, вирішив надати собі відстрочку до тридцяти. Він вважав, що чоловікові, який не здобув слави до тридцяти років, нема чого затримуватись на цьому світі. Виходячи з цієї засади, він узявся за велику роботу— написати багатотомну серію романів, трагедію у віршах (відновлюючи цей жанр) і три комедії. Він мріяв також написати — між ділом — кілька детективів. Але, на жаль, цей жанр вимагав, на його думку, диктофона — приладу, на який треба було затратити чималу суму грошей.
Дені Пом'є відзначався особливою манерою творчої праці. На палітурках багатьох зошитів він понаписував заголовки своїх творів, а-потім став чекати годин натхнення. Він вважав, що витвір мистецтва має писатись, так би мовити, з голосу богів і майже без правок, а також без усяких зусиль, які тільки зіпсували б справу.
Просидівши досить довго в Ліоні під приводом навчання, Дені Пом'є уже півтора року жив у Клошмерлі. Вдаючи тут, ніби в нього творча робота, він був тільки зайвим ротом у родині, яка вважала його невдахою і неробою, що ганьбить працьовитий рід дрібних землевласників. У нього було задосить дозвілля, щоб підсотатися до Ортанс Жіродо й закидати її поетичними листами, які справили належне враження на цю ніжну натуру.
Неможливо розгадати всі хитрощі, до яких вдавалися Ортанс, Дені, щоб бачитись і листуватись. Найнелукаві-ша дівчина виявить безмежну вигадливість, скоро якийсь баламут закрутить їй голову. Вдома Ортанс кілька разів згадала в розмові Дені Пом'є. Обуреними відгуками всі Жіродо дали їй наздогад, щоб вона й не сподівалася дозволу на одруження з цим хлопцем, і навіть більш того: згодом рідня почала насідати на неї, щоб вона пішла за Гюстава Лагаша, сина батькового приятеля,— для батька це був би майбутній помічник, вихований у такому самому дусі, що й він. У розпачі Ортанс вилила все своє горе тому, кого вважала своїм справжнім нареченим.
Життя здавалося дуже легким цьому поетові, який був на "ти" з богами і запанібрата з музами: він владно порядкував своїм майбутнім, не маючи сумніву, що йому судилася славна доля. Його родина погодилася пожертвувати десять тисяч франків, аби він спробував щастя в Парижі й більше не потикався додому. Цих десяти тисяч на додачу до суми, що її могла одержати Ортанс за кілька власних коштовностей, мало б вистачити па перші видатки в пригоді, якій, на його думку, судилося проторувати йому чарівну дорогу до слави.
Він вирішив узяти Ортанс, і то так, щоб це сталося зненацька. Спершу він дав їй прочитати кілька старанно підібраних романів про ніжну любов, чим поступово довів дівчину до стану ніжного захвату, який позбавив її здатності оборонятись. І все відбулося дуже швидко серед мальовничого поля в день, коли нотарева дочка йшла до Вільфранша брати урок гри на піаніно. Надто довірлива Ортанс стала жінкою, навіть не випустивши з руки нотної теки, що й оберегло її від усякого страху. А оскільки її сором, пробудившись запізно, вже не міг нічого повернути назад, вона вирішила за краще схилитись перед доконаним фактом, закохано поклавши голову нак плече Дені Пом'є. А цей заявив, сміючись, що дуже задоволений, дуже щасливий, дуже гордий, і у винагороду прочитав їй свою останню поему. А потім сказав, що така безцеремонність у дусі традицій Олімпу і найкраще личить поетам та їхнім коханкам, бо вони не можуть поводитись як прості смертні. Ортанс, яка ставила запитання, наперед вірячи відповідям, і цього разу повірила, вона слухала його з заплющеними очима, чим знов скористався пройда, щоб "пересвідчитись, чи то був не сон", як він лагідно мовив по всьому. Ортанс, мало не божеволіючи, і сама питала себе, чи це їй, бува, не сниться. Пізніше, вертаючись додому вже сама, вона, дивувалася, що дівоча доля може визначатись так несподівано й без попередження і що молоді дівчата так швидко дістають розгадку страшної, на думку матерів, таємниці. Відтоді вонаївже знала, що її життя назавжди зв'язане з життям відважного першовідкривача її плоті, який умів робити почин ї дивитись на наслідки із заспокійливою безтурботністю. Вона тільки чекала його наказу, і їй досить було одного його знаку, щоб піти за ним на край світу.
Однієї вересневої ночі горішнє містечко розбудив зі сну постріл, після чого почулось несамовите торохтіння мотоцикла. Клошмерляни, котрі встигли прочинити віконниці, побачили мотоцикл із візком, що відчайдушно мчав великою вулицею, пахкаючи вогнем; його дирчання ще довго відлунювало в долині. Декілька сміливців, озброївшись мисливськими рушницями, пішли на розвідини. В нота-ровому будинку горіло світло, і там неначебто була якась мотушпя,
— Це ви стріляли, пане Жіродо? — звернулися вони до нотаря.
— Хто там? Хто там? — замість відповіді, спитав схвильований голос. .
— Не лякайтеся, пане Жіродо! Це ми: Босолейль, Ма-шавуан і Пуапанель! Що тут таке скоїлося?
— А, це ви, це ви, друзі мої? — з незвичною привітністю хутко озвався Жіродо.— Зараз я вам відчиню.
Він їх запросив до їдальні,, і, мабуть, через хвилювання випорожнив їм у склянки аж три чверті пляшки фрон-тіньяну, наготованого для визначних клієнтів. А потім пояснив/що почув, як зарипіла жорства у дворі, і добре побачив, як неподалік від будинку скрадалась чиясь постать. Поки він надяг піжаму та схопив рушницю, постать уже зникла. На його оклики ніхто не відповідав, тож він навма'ння вистрелив. Він гадає, що то, напевне, були злодії. Думка про злодіїв уночі ні на мить не давала спокою панові Жіродо, який завжди тримав у сейфі значні суми грошей. >
— Тепер стільки всяких негідників розвелося! — мовив він.
Він мав на думці солдатів, що поповерталися з війни із небезпечними настроями, а надто тих пенсіонерів, яким уряд платить такі гроші і які мають удосталь часу на всякі лихі заміри.
— Злодії? Не думаю,— відказав Босолейль.— Скорше дрібні крадії. У вашому садку найкращі груші в Клошмерлі. Декого може брати заздрість.
— Садівник мені коштує досить дорого! — відповів Жіродо.— Тепер майже не знайдеш чоловіка, що досконало б знав це ремесло. А як хто й знайдеться, то ставить такі вимоги...
Він сумно похитав головою' й додав у розпачі: