— Оскільки мені відомо, там не буває нічого непристойного. Чоловіки йдуть туди, як ви знаєте, у своїй потребі. Треба ж їм це робити там чи десь-інде. Що ж у цім поганого?
— Поганого, пані? А погане те, що є мерзотники, які показують жахливі речі.
Жюді всміхнулася. "
— Справді такі вже жахливі? Ви перебільшуєте, панно.
Психічний стан Жюстини Пюте завжди спонукав її вважати себе страшенно скривдженою особою, і вона гостро відповіла:
— О! Я знаю, пані, є такі, що їх ці речі не лякають. Що більше вони на них дивляться, то більше мають задоволення!
Певна свого чудового тіла, вдоволена собою, своєю незрівнянною перевагою над оцією заздрісницею, вродлива крамарка лагідно відповіла:
— Здається, панно, що й ви дивитесь на ці жахи, коли тільки нагода...
— Але я до них не торкаюсь, пані, як дехто, кого просто не хочу називати!
— Хто-хто, панно, а я вам ніколи не заважатиму торкатись до них. Адже я вас не питаю, як ви проводите ночі.
— Дай бог усім, пані, проводити ночі так, як я! Я вам пе дозволю казати...
— Таж я нічого й не кажу, панно. Ви вільні робити що завгодно. Всяк вільний.
— Я чесна дівчина, пані!
— А хто ж каже, що нечесна? . .
— Я не з тих безеоромниць, що завжди готові переспати з першим-ліпшим чоловіком... Бо та, що готова жити з Двома, житиме й з десятьма! Це я вам кажу просто в вічі, пані! {
— Щоб бути готовою, люба моя панно, то треба зачека-
— Зате я без них чудово 'обходжуся. І навіть дуже рада, що можу обійтись, пані, коли бачу, до чого інших доводить розбещеність.
✓ — Дай боже, панно, якщо ви й справді доброхіть без них обходитесь, Проте це вам не дає ні здорового вигляду ні доброго настрою. /
— А мені не потрібен добрий настрій, пані, щоб говорити з розпусницями, які ганьблять Клошмерль. Я багато чого знаю, пані! У мене добрі очі! Я знаю, хто кудою входить і кудою виходить і ,о котрій годині. І можу сказати, хто наставляє роги своєму чоловікові. Можу сказати, пані! ,
— Можете й не казати, панно. Мене це не цікавить.
— А може, мені приємно про це розповісти?
— Ну то зачекайте, панно. Є тут один, що його це, можливо, й зацікавить...
Повернувшись до дверей у комірчину, Жюді крикнула:
— Франсуа!
Туміньйон відразу став у дверях.
— Що тут таке? — спитав він.
Дружина кивнула головою на Жюстину Пюте.
— Ось ця панна хоче поговорити з тобою. Вона каже, що я роблю тебе рогоносцем. Це все через твого Фонсіма-ня, що раз у раз тут стирчить. Нарешті ти став рогоносцем, бідний мій Франсуа! Я ж тобі казала...
Туміньйон належав до людей, які бліднуть від найменшого хвилювання і в яких ця блідість гарячкова й має недобрий зеленавий відтінок. Він підступив до старої панни.
— Спершу я хотів би знати, якого дідька ця шкапа сюди забралася?
Гнівно випроставшись, Жюстина Пюте хотіла запротестувати, але Туміньйон не дав їй і слова мовити.
— І оця блощиця ще тиче свого носа в чужу сім'ю! Встроми його собі під спідницю! Сама нюхай свій сморід! І вшивайся звідси по-доброму, падлюко!
Стара панна аж пожовкла, вражена,
ти, поки хтось у вас чогось ірв речі, на яких погано розумієтесь.
— Але ж,— запротестувала вона,— ви мене ображаєте! Це вам так не минеться! І не торкайтесь до мене, п'янюго! Монсеньйор архієпіскоп знатиме...
— Ану геть звідси! — загорлав Туміньйон.— А то я тебе розчавлю, як таргана, таку святобливицю! Миттю вимітайсь на вулицю! Я тобі покажу, який я рогоносець, стара жовтячко, чиряк тобі на гепі!
Отак він її супроводжував, лаючись аж-до входу в завулок Ченців. А тоді вернувся, гордий і незвичайно веселий.
— Бачила, як я її викурив? — мовив він до жінки. Жюді Туміньйон відзначалась тією вибачливістю, що
часто буває у любострасних жінок.
— Бідна жінка,— зауважила вона.— Така самотня. Це їй, либонь, допікає.— І додала: — Ти теж трохи винуватий, Франсуа, що ходять такі плітки. Вічно тягнеш сюди свого Фонсіманя, а на мене поговір. Адже ти знаєш, які є лихі люди.
Ці слова розпалили в ньому охоту збутися й решток свого гніву.
— Іпполіт приходитиме, коли я захочу, чорт забирай! А оті людці для мого дому не закон!
Жюді скрушно зітхнула і покірно повела рукою.
— Я знаю, Франсуа, що ти завжди зробиш по:своє-му! — мовила хитрунка.
Як побожна й бездоганна жінка, Жюстина Пюте ототожнювала себе з усім найсвятішим. Жахлива образа, яку вона перетерпіла і в якій вбачала,— через зазіхання на свою особу,— підлий эамах па святу справу, сповнила її холодною ненавистю, яку вона визнала за безперечний вияв небесного гніву. Тож, озброївшись вогненним мечем власного запалу, вона понесла свої гіркі скарги просто до кюре Поносса. Вона йому все виклала так, що вбиральня — це, мовляв, знаряддя зіпсуття й розбещеності, сховок нечистот, де пекло розставило свою сторожу, яка юне жіноцтво Клошмерля відвертає від їхніх обов'язків. Вона заявила, що за цей безбожний вчинок, тобто спорудження такого закладу навпроти церкви, муніципалітет приречено на вічну покару. Вона благала кюре виступити з закликом об'єднатись усім добрим католикам,' щоб урешті цю гидку споруду було зруйновано.
Але клошмерльський кюре почував священний страх перед такою проповіддю насильства, яка тільки роз'єднала б його отару. Цей добромисний священик, що вже не чинив своїх колишніх дурниць, дотримувався давньої традиції галліканської церкви І і остерігався змішувати вічне, тобто духовне, зі скоромийущим. Вбиральня, безперечно, була явищем тимчасовим1 і, як така; залежала по закону від муніципалітету. Що ця корисна споруда може мати на ввірені йому душі поганий вплив, про який каже його непримиренна парафіянка, то він так не думає. Оце він— і хотів пояснити Жюстині Пюте.
— Є природні потреби, люба моя панно, дані нам від провидіння. Воно не може осуджувати споруду, яка служить заспокоєнню цих потреб.
— Такі міркування можуть завести занадто далеко, пане кюре! — почув він шорстку відповідь.— Негідну поведінку деяких осіб можна так само пояснити природними потребами. Виходить, якщо Туміньйониха...
Кюре Поносе силкувався втримати стару панну в межах доброчинної скромності.
— Заспокойтеся, люба моя панно, заспокойтеся! Нікого не слід називати на ймення. Прогрішення повинні доходити до мого слуху тільки через— сповідь, і кожен повинен говорити тільки про себе.