Того року, коли вони побралися, вмерла Туміньйонова мати, і Жюді зробилась повноправною господинею Божолейських галерей. Обдарована торговельним хистом, вона поліпшила справи крамниці. Багато часу вона віддавала комерції, а Франсуа Туміньйон байдикував собі. До того ж він виявився страшенно хирлявим. Цей бідолаха тільки здавався проворним, мов та пташка, але це було дуже оманливе враження. Жюді завела собі за звичай раз щотижня виїжджати з Клошмерля — то до Вільфранша, то до Ліона — у справах торгівлі, як вона казала. По війні Туміньйон зробився зовсім неспроможним, а на додачу ще й п'яницею. х
Іпполіт Фонсімань з'явився в Клошмерлі наприкінці 1919 року, Він оселився в заїзді й відразу взявся за по?
46 . У шуки ще однієї вигоди, що її підозріливі очі Артюра Тор-байона забороняли йому шукати у господині заїзду. Він став заходити в Божолейські! галереї купувати всілякі дрібнички, і ці його візити дедалі частішали. Беручи щоразу одне й те саме, він запас робі аж вісімнадцять механічних ґудзиків, що ними ширбко користуються пожопаті чоловіки, не маючи над собою нічиєї опіки. Це викликає у жалісливих жінок зауваження: "Вам треба знайти жінку...", а у здогадливих парубків палку відповідь: "Якби отаку, як ви..." Очі гарного секретаря дивились на Жюді із східною ніжністю. І вони справили відчутне враження на неї, розворушили весь її юнацький запал, збагачений досвідом зрілих літ.
Незабаром люди стали помічати, що в четвер, коли Жюді сідала в автобус до Вільфранша, Фонсімань теж неодмінно від'їжджав кудись на мотоциклі, і обоє пропадали на цілісінький день. Так само помітили, що вродлива крамарка почала багато їздити па велосипеді, иібп задля здоров'я,— тільки ж ця турбота про здоров'я вола її дорогою прямісінько до лісу Фон-Муссю, місця побачень закоханих клошмерлян. Жюстина Пюте виявила, що коли смеркало й коли Туміньйон засиджувався в пивничці, секретар скрадався через завулок Чепців до маленької хвіртки в двір Божолейських галорей., Знову-таки люди твердили, що зустрічали секретаря й крамарку па одній з ліонських вулиць, де багато готелів. Відтоді вже всякому стало ясно, що Туміньйон рогоносець.
Восени 1922 року, по трьох роках цих зухвалих побачень, ніхто вже ними не цікавився. Громадська думка, яка дожидала скандалу, може, навіть драматичної розв'язки, з часом, зауваживши, що коханці любісінько собі прилаштувались поза законом і роблять так, як їм вигідніше, відвернулась від них. Єдиний чоловік па всю долину, що геть нічого по відав, був сам Туміньйон. Він дуже заприятелював з Фопсіманем, раз по раз тяг його до себе додому і з гордістю показував йому Жюді. Це тривало доти, доки та вирішила нареші втрутитись,— мовляв, цього хлопця занадто часто бачать у них, і може піти поговір. .
— Поговір'? Про кого? — здивувався Туміньйон.
— Про Фонсіманя та мене... Адже ти знаєш, що в нас можуть набалакати. Ота Пюте не промине нагоди пустити плітку, що я з ним сплю...
Ця думка страшенно розсмішила Туміньйона. Він гадав, що знає дружину як свої п'ять пучок, і був певний, що коли й знайдеться в світі жінка, так мало схильна спати з ким-небудь, то це саме Жюді! Ці балачки про спання йому вже набридли, вона водно їх повторює, він це сьогодні чує не вперше. І Туміньйон люто напався на злостивих пліткарів.
— Якщо ти коли почуєш " як хтось скаже про тебе щось погано, пришли його до мене. Я йому такої завдам прочухапки, що ввік не забуде!
Л що все дорочно трапляється ненароком, то саме в цю мить зайшов Фопсімапь. Туміньйон врадувано кинувся до нього:
— Послухайто-но, нано Іпполіте, з'араз я вам скажу щось страх яке кумедне. То, виходить, ви тепер спите з Жюді?
— Я... Я..І— пробелькотів секретар, відчувши, що весь паленіє.
— Франсуа, послухай, Франсуа, не кажи дурниць! — хутко, аби чимшвидше усунути непорозуміння, вигукнула Жюді, теж спаленівши на обличчі, ніби від сорому.
— О боже, не перебивай! Хай-но я докажу! — вперто провадив своєї Туміньйон.— Адже не так часто маєш нагоду посміятись у цім краї телепнів. Здається, люди кажуть, що ви спите із Жюді. Хіба не кумедно?
— Франсуа, замовкни! — гукнула зрадливиця.
Але чоловік розійшовся не в жарт і вже не зважав пі па які церемонії.
— Скажіть, пане Іпполіте, па вашу думку, моя Жюді вродлива жіпка? Тільки скажу вам правду: це не жінка, а чиста тобі крижина. Якщо вам коли вдасться її розтопити, то я у сто крат віддячу за послугу. Ну-бо, не соромтеся! Ось зараз я вас із нею залишаю. Мені треба навідатись до П'єшю. Користайте з нагоди* пане Іпполіте. Покажіть, що ви хитріший від мене.
І він зачинив двері крамниці, кинувши ще з порога:
— Отож коли почуєш, як хтось скаже про тебе щось погано, пришлеш пліткаря до мене. Затямила, Жюді?
Цього дня гарна крамарка кохала вродливого секретаря так, як ніколи. І ці довірливі стосунки забезпечували тривале щастя для трьох людей.
ДЕКОТРІ ВИЗНАЧНІ КЛОШМЕРЛЯНИ (Продовження)
За тридцять метрів від Божолейських галерей стоїть пошта, де орудує панпа Вужон, а ще за десять метрів — тютюнова крамничка, де торгує пані Фуаш. До цієї особи ми ще матимемо нагоду повернутися.
Біля тютюнової крамнички не можна не помітити будинку лікаря Мураля: в очі впадають велика мідна табличка й металеві двійчасті двері гаража, єдиного на весь Клошмерль.
Та й сам лікар Мураль вирізняється серед пересічних клошмерлян. У свої п'ятдесят три роки це був червонощокий горлань, вільнодумець ("і тварюка",— потиху додавали хворі). У лікарській практиці він цілком покладався на природу, керуючись фаталістичним девізом: ."Як не вмре, то виживе". Після 15 років досвіду та розрахунків він застосовував цей метод з усією рішучістю. Бувши молодим ще лікарем, Мураль задля здоров'я хворих допустився такої самої помилки, що й молодий кюре Поносе задля зцілення душ: надміру ревно взявся до справи. Він ставив сміливі діагнози і вдавався до сильних терапевтичних заходів. Така система давала двадцять три відсотки смертних випадків при поважних захворюваннях. Смертність відразу впала до дев'яти відсотків, коли він постановив обмежуватись самим тільки діагнозом, як це чинили його співбраття в сусідніх поселеннях.