Але підвечір Савка казав запрягти коней, заїхав у.Судову Вишню, а звідтам залізницею відвіз знову Михася до Львова, до затривоженої дуже тітки. І мусив уже тепер Михась остатися у Львові.
V
Гей, боже! Якби то в Савчихи чоловік такий, як у інших жінок, була б і рукам пільга, і голові розрада. В інших жінок чоловік і господарства догляне, і худоби, і в поле піде — всюди оком кине. А Савка ні! Там десь поїде часом на торг, купить що або й не купить, вернеться запитий і дармує. А ти, Савчихо, доглядай дітей і худоби, вари, печи, пери, коло молотильників ходи, бульбу копай, на місті м'ясо продавай — всюди сама ходи та дозирай, бо Савка — пан, йому не хочеться. І вже за тою роботою Савчиха ні спить, ні їсть — так стала, як "сотворіння". Подивиться не раз мама Чупська на неї і каже:
— Ти-бо, Касюню, пильнуйся трохи. Найми ще слугу! Та й на свого покричи!
А Савчиха більше слуг не хоче, каже, що й з тих, які має, користі нема, йно дарма хліб переводять. Петрові ж хоч кричи або й не кричи,— нічого не поможе: з того часу, як Михась від'їхав, іще гірше п'є. А тут до того всього журиться ще й Михасем, що він там робить у тім Львові; поїхати б треба, а нема коли. Вже тиждень минув, а йому б і те і се завезти треба, бо не має.
І хоч як Савчиха часу не мала, а поїхала до Михася. Приїхала, привезла, що треба, розвідалася, що Сторонський учить у інших класах, а не в тих, де Михась і Андрусь, походила трохи по місті, і що їй найбільше подобалося, то ті мундури, що їх студенти носять у гімназії. Давніше їх не було, а тепер настали. Ходять собі студенти, як би які кадети; подивишся на якого з них — і зараз пізнати, з якої кляси. В того три срібні пояски на комірі — видко, що з третьої кляси; а в сього три золоті пояски — зараз видко, що з семої кляси. А шапка з якимось знаком чи орлом — цілком так, як у молоденьких кадетів. Так собі Савчиха той мундур уподобала, що взяла та й замовила для Михася такий самий. І так на зиму треба буде йому "бурмуса" — най же має такий, як інші студенти. І вже собі міркувала, як то буде красно, коли Михась приїде в такім мундурі на різдво додому. Перейдеться по місті сюди-туди, а мамі буде втіха.
Зорудувала Савчиха, що мала, і від'їхала. А на другу неділю знов приїхала. Не могла всидіти дома, мусила свою дитину хоч раз на тиждень бачити. А потім за два тижні ще раз приїхала. Стрів її Сторонський і питається:
— Чи не зачасто ви, сестро, приїздите? Хлопцеві все тільки дім пригадуєте, а йому книжка не в голові.
— Хіба він не вчиться? — питається Савчиха.
— Адже не вчиться! Лінюх такий — на цілу клясу перший. Йому Зіркатий в голові. Не писав до вас про Зіркатого?
— Та же писав!
— Ну, бачите,— його те обходить, а що кілька трійок одібрав, то йому байдуже.
Зажурилася Савчиха, питається, що робити. Порадив Сторонський взяти домашнього вчителя до Михася. Добре — взяли учителя.
Поїхала Савчиха додому і послухала Сторонського: не навідувалася до сина цілий місяць. Але на покрову таки послала свою маму Чупську до Львова, нібито на відпуст, а властиво, до сина — подивитися, чи йому чого не бракує. А з Чупською поїхала й Дутчиха до свого Андруся. По покрові ж і сам Савка при нагоді відвідав також Михася і розповів йому, що Зіркатого якогось там дня, певно, здріже. Стрів Сторонського і випив із ним дещо. Сторонський нарікав, що з Михасем зле — не вчиться; зате Андрусь пильний хлопець. А Савки те й голови не бралося; коли, каже, не вчиться, то верне додому; він і там потрібний. От змарнів лише хлопчисько!
Савка від'їхав.
І як би там то було дальше зложилося — знати не знаю, але сталося так, яке Савчисі й не снилося. Якогось там дня прийшов до Савки лист із Львова від самого директора гімназії. Не знала Савчиха, що в нім написано, дала перечитати доньці Гелєнці. Гелєнка читає, читає, і Савчиха не розуміє нічого. Пішла вона з тим до дяка, і той вичитав, що Михась не вчиться з латинської, німецької й руської мови та математики й обичаї має лихі. Смутку ж мій!
Порахувала Савчиха все, що досі видала на сина, й жаль їй зробився великий. Та-бо то вже до сотки доходило, не рахуючи того, що з дому вислала. Пішла вона до родичів і застала там Дутчиху.
— Чи ти дістала яке письмо за свого зі Львова? — питається сестри.
— Ні, не дістала,— каже Дутчиха.— Або що?
— Та нічого. Якби я так уміла підлизуватися тітчиному Миколі, то він би й за мого дбав, а так — то тільки про твого дбає,— впекла Савчиха сестру ні за що ні про що.
— Чого ж ти мене чіпаєшся? — питається сестра з жалем.
— Або я ні в кого ласки не маю; мій Михась і дурний, і не пильнується а твій і добрий, і вчиться; за ним усі, за моїм — ніхто.
— Та що ж я тому винна? — борониться Дутчиха, а вже голос у неї тремтить.
— її сина до бурси запівдарМо, а я за свого плати й плати — і ще не знати, чи варто.
А Дутчиха розсердилася й каже:
— Плати, коли хочеш пана мати! Вийми-но з твоєї зеленої скрині мошонку і потряси нею трохи. Не пошкодить тобі, маєш досить! А мені не кажи, що я підлизуюся...
А в Савчихи кров закипіла і, мов гороху висипала, таке наговорила-наплела:
— А тоді, на колєї, до нього ти зуби не шкірила? А на покрову з ним на пиво не ходила? Хіба я не знаю?.. А до моїх грошей тобі зась! Зуби собі порахуй, а не мої гроші, дурна столярко, з своїм сином, таким дурним, як ти сама...
А в Дутчихи забоділо серце, не так за себе, як за Андруся, і вона відгризнулася, що страх!..
— З мого,— каже,— Андруся будуть люди; а з твого... най не кажу! Бо мій вчиться, хоч і дзигарка не має, і мундура не носить, як фантерист, а твій...
Забагато то було Савчисі; прискочила розлючена до сестри і підсунула свій костистий кулак аж під її ніс. І не знати, що б із того було вийшло, але надійшов на той крик старий батько Чупський і розборонив сварливі доньки. Тоді обидві розплакалися, а поплакавши, розійшлися, постановивши собі твердо в серцю своїм ніколи до себе й слова не промовити.
Нагадала собі Савчиха, що чоловік мав Зіркатого різати, і захмарена вернулася до хати. Приходить, а Зіркатий уже висить у сінях, причіплений за задні ноги до дрючка; висить, бідолаха, неживий, а такий довгий, що хоч як його високо підтягнули, а він рилом трохи землі не досягав. Висить і не рушиться, і вже тепер йому хоч яблуко, хоч буряк, хоч не знати що давай та по щетині гладь,— не рушиться, нещасний, бо Савка йому немилосердно смерть зробив, так як соткам інших товаришів Зіркатого. Якби був Зіркатий знав, що його така смерть чекає, був би втік у ліси та дебрі, там із диками корінці їв, а не лакомився на ласощі в Савки. Та ба! Якби знати наперед свою долю...