Згинув Зіркатий тихо, без крику й без зойку. Витягли його, трохи не винесли з хліва, перевернули; він засапався, думав, що його хотять шкрябати по щетині, аж тут... Ну що багато й говорити? Згинув Зіркатий від ножа, бо така доля всього його роду. Не мав, бідний, і часу, і сили крикнути. Та вже, правду сказавши, і не дуже жаль було йому гинути, бо й життя стало йому немиле. Лежи та й лежи; з'їв би се — не смакує, з'їв би те — також ні; що ж таке життя варте?
— А ти де була? — питається Савка в жінки, розпорюючи Зіркатого від задніх ніг до передніх.
— А тобі що до того? — відворкнула жінка й увійшла в хату.
— Та мені нічого до тебе,— каже Савка,— але аби я сам воду наставляв для веприка та пильнував усього, то таки ще не бувало. Вечір надходить, а вона кудись волочиться.
Перемовилися так із хвилю з хати в сіни і з сіней в хату, поки Савчиха дверей не замкнула, бо зимно йшло. Порається Савка з кухаркою коло Зіркатого, а Савчиха щось коло дітей нишпорить; ніяка робота не береться її. Все їй Михась на мислі: і жаль їй хлопця, і лиха на нього — така лиха, що будь він тут, вибила б його, як не свого.
І чи вона в таку лиху годину помислила, чи що таке, дивиться — аж тут мама її, Чупська, веде Михася додому. Веде його, тягне за руку в хату; що лиш хотіла щось сказати, а Савчиха як не вхопить патика, а потім Михася, вибила його, вибила, аж люди на улиці приставали — такий крик звів Іуїихась у хаті. Так била Савчиха, що, не хотячи, аж маму й чоловіка свого, що прибігли боронити, по руках ударила, а сина з рук не випустила. І щоб притім яке слово сказала, ні — не промовила нічого, тільки відтрутила одурілого хлопця від себе, а сама вийшла з хати, пішла в кухню по другім боці сіней, сіла на лавку й задумалася.
— А ти звідки тут узявся? — питається Савка сина.
— Та що такого великого? — боронить уже бабуся Чупська внука, бо їй жаль стало.— Приїхав додому, а ви його б'єте!
— Та-бо я й сам не знаю, за що його жінка била,— завважив Савка.
— Та за що? От за що,— каже Чупська;— казав мені дяк: прийшло письмо, що він не вчиться. А в мене обидві сварилися через те...
— Хто?
— Та твоя з Христиною, що її вчиться, а твій ні.
— Ну-ну! Не велике нещастя,— обернувся Савка ласкаво до Михася,— тільки мені хлопця збила... Якби не те, що... дав би їй за те! Коли ж ти, Михасю, приїхав?
— З полудня, на колєї,— відповів Михась заплаканим голосом.
— Аз Вишні як?
— Пішки прийшов.
— І пощо тебе тут?
— Ви мали різати Зіркатого, а він мій... то гроші мої, я коло нього ходив.
— А чи я ж тобі гроші краду, чи що? — боронився батько.— На, маєш там Зіркатого в сінях, бери собі його до Львова. Ой не буде, видко, з тебе ксьондз, тільки козоріз...
— Прийшов, знаєш, до мене,— почала бабуся,— такий змучений, бідачисько, а до мами боявся піти. "І до мами не піду, і до школи не піду",— каже.
— Та-бо я сам не знаю, пощо хлопця мучити,— закінчив Савка розмову і вийшов у сіни.
А тим часом із кухні надійшла Савчиха і мовчки поставила перед сином кусень ковбаси з капустою на тарілці.
Побув Михась дома два дні, бо нікому було його відвезти до Львова: в Савчихи була дитина хора, і сама не чулася здорова, а Савка не хотів їхати. Пустити ж самого хлопця мати не відважилася, не вірила, що вернеться до школи.
А з суботи на неділю сіла з жидами, що їхали до Львова, і на Янів поїхала разом з сином, хоч стара Чупська остерігала її, аби не їхали, бо вона теє... і в дорозі може трапитися — борони боже — яка пригода,,,
Не послухала Савчиха, поїхала.
VI
Якби ж то вона була знала, що їй таке у Львові трапиться, була б і не рушилася з дому. Але вона собі рахувала, що хоч би й як, а їй таке трапитись не може, бо ще не час... Але чекайте, то треба зачати з кінця.
Приїхала вона до Львова така змучена, як би цілих^тих сім миль пішки йшла, а не їхала. Але що міцна жінка була, то не піддавалася. Відшукала Сторонського й попросила його на вино. Не хотів Сторонський іти, отягався, казав, що не має тепер часу, що прийде потім до тітки кондукторки та й таке інше. Але Савчиха його спиталася:
— Хіба ви, може, стидаєтеся, що я в кожушку? На таке питання Сторонський каже:
— Добре, ходім!
Пішли вони до Нафтули, до тих кімнат, що від подвір'я, сіли собі за стіл, казали дати вина й сидять. Михася не було, бо мама казала йому йти додому; якусь важну річ мала казати Сторонському, то аби хлопець не чув; що те його обходить?
П'ють вони собі вино, лиш Савчиха дуже помаленьку, бо не може, та й Сторонський видить, що намовляти її годі.
— То ви з Михасем приїхали? — питається Сторонський.
— Та приїхала,— каже Савчиха.— Прийшов, знаєте, з Вишні пішки і не знати пощо. По другу голову та по третій мозок! Але я йому дала! Відхочеться вже йому втікати!
— Мушу вам, сестро, сказати, що не подобається мені ваш Михась,— зауважив професор поважно.— Лінюх він великий, та й голова слаба...
— Я вже й сама не знаю, що з ним робити, пане професор! — нарікала Савчиха.— Я тягнулась би з останнього, аби тільки вчився, коли ж, видко, годі — як із каміння! Не маю щастя... Людські діти о голоді, о холоді до школи ходять, учаться, панами стають, а мій...
І Савчиха трохи не заплакала з жалю.
— Ви дістали зі школи письмо? — спитався Сторонський.
— Та дістала, дістала, бодай я його не видала...
— І знаєте, що там написано?
— Знаю!
— Що ж ви думаєте робити? Михась учитися не буде.
— Мусить учитися! — відповіла Савчиха рішуче.
— Але ж він не може, бо тупий і лінивий,— завважив професор,— натури не зміните!
— Зміню я йому так, що посиніє від синців, а таки буде вчитись!
— Ні, сестро, моя рада щира — не тратьтесь дальше надармо, візьміть собі його додому: буде господарем, різником, купцем, буде щасливим чоловіком,— пощо його силувати до школи, коли до того не здався? А бачу, що не здався!
Болить Савчиху така мова, страх як болить, аж серце ріже, але вона стримує свій жаль і з заздрістю питається:
— А як же Дутчишин Андрусь?
— Учиться дуже добре, порядний хлопець, такий слухняний...
— Але правда, що ви йому помагаєте? — питається Савчиха і дивиться допитливо в очі професора.
А професор нічого не здогадується.
— Ні,— каже,— я мало коли до нього й заходжу; зайду лиш отак десь-колись як до нього, так і до вашого, а так то волю їх обох закликати деколи до себе, Часу, знаєте, не маю; роботи по самі вуха...