— Сано‚ ти дуже мудра дівчинка‚ та я перебрав усі ці варіанти давно.
— Добре. Це просто чудово‚ що ти про них пам’ятаєш. І хоча є ще один варіант‚ тобі досить і цих‚ аби розмотати клубочок до кінця.
— Не інтриґуй. Який іще?
— Він занадто жорстокий‚ — сказала Сана. — Його можна виснувати із попередніх‚ шляхом накладання обставин‚ але повір‚ зараз тобі це не потрібно. Коли вивчаєш арифметику‚ вища математика може тільки зашкодити‚ — заробив я по носі.
Вона приголубила мене синьо зеленим поглядом‚ ніби погладила по голівці. Бідна моя кохана дівчинка‚ вона ще не відала‚ що‚ крім її таємничого‚ її жорстокого варіанту‚ міг існувати ще один‚ який я продемонструю вже сам із такою вишуканістю‚ що нікому й не снилося. Сана не взяла до уваги‚ що арифметику я пройшов ще двадцять п’ять років тому. Авжеж‚ чверть сторіччя
тому я знав‚ що з одного метра шовку можна пошити один білий прапор або сто таких трусиків‚ які носить вона.
— Слухай‚ — спохопилася Сана‚ впіймавши за хвіст ще одну геніальну ідею. — А в сусідів ти нічого не з’ясовував? Вони ж також можуть щось підказати. Сусіди‚ сантехнік‚ двірник…
— Електрик‚ пожежник‚ — я її теж ущипнув‚ щоб не була такою мудрою‚ бо власне й починав з того‚ що вона радила‚ та ба — у цьому старому будинку ще донедавна квартири були всуціль комунальними‚ а потім‚ як війнув вітерець‚ усе розповзлося у різні боки — хто продав‚ хто розміняв‚ хто здав своє житло‚ і моїм найближчим сусідою був негр‚ симпатичний такий качконосий мурин‚ який‚ до речі‚ вітався до мене французькою — "Bonjour!" — і я собі нищечком усміхався: от якщо цей загубиться‚ то легше буде знайти en flagrant delit[13]. — Підемо‚ — сказала Сана. — Я таки захмеліла. І не лише від вина‚ — подарувала вона мені той погляд‚ од якого я от от мав поповнити букет своїх душевних недуг‚ хоч би й тим же сатириазисом.
Коли ми були вже біля дверей‚ я помітив‚ що Сергій Приходько подає мені якісь різкі‚ відчайдушні знаки‚ а Василь Іванович усміхається на всю широчінь високо закручених вусів — можна повісити відра.
Я притримав Сану за руку і бровами запитав у Приходька — в чім справа? — він підтюпцем підбіг до мене‚ проте не наважувався сказати‚ тільки винувато розводив руками.
Як справжньому поетові‚ я дав йому "Івана Яковича Франка" і побажав ночувати в різних місцях з Василем Івановичем.
Приходько галантно вклонився Сані‚ а потім узяв її руку і притулився до неї губами. Це була та мить‚ коли я заздрив Приходькові.
Ми вийшли надвір. У світлі того ліхтаря‚ де колись шелестіли сніжинки‚ тепер кружляли нічні метелики і теж шелестіли крильцями.
— Я трошки тебе проведу‚ — сказала Сана. — Добре?
Дивне було становище‚ та я не перечив‚ адже поклав собі ні коли їй не лізти в душу‚ нехай усе пливе за течією‚ я пильнуватиму отого неписаного правила‚ і хай буде усе так‚ як є‚ повторював я собі‚ — може‚ це моя самота ступає поруч‚ і якась невинна печаль щеміла в мені‚ як дитяча образа‚ — дивна така печаль‚ і я роз’ятрював її до солодкого болю. Я бачив засніжене поле‚ десь під тим снігом загубилася дорога‚ і крізь хурделицю ішов чоловік‚ ішов навмання‚ згинаючись от вітру‚ він опирався на пішню‚ якою прорубують ополонки‚ а за плечима в нього погойдувався ящичок для рибальського причандалля‚ такий собі дерев’яний ящичок‚ схожий на мольберт.
Нехай усе буде‚ як є‚ — печаль розросталася в грудях‚ така невимовна печаль‚ ніби то я брів тим засніженим полем‚ ніби я був отим зимовим рибалкою і водночас був суботнім чоловіком‚ який шукає самого себе.
У скверику перед "моїм" будинком ми зупинилися — на ставала мить прощання‚ і в густій сутіні я бачив лише її білі губи‚ я прихилився до них своїми і відчув‚ що вони холодні‚ як крига‚ напевно, такі губи були в отієї жінки‚ що я бачив сьогодні‚ але Сана була живою‚ і я відчув на своїх губах її теплі сльози‚ так плаче дерево‚ знемагаючи від весняного соку‚ та раптом вона зайшлася у нестримному риданні‚ — Сано‚ Сано‚ — я обняв її‚ я взяв її голову у свої долоні і‚ як пес‚ злизував сльози з її обличчя‚ солодкі‚ мов кленовий сік‚ сльози. Сана здригалася‚ її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки‚ бо там‚ де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця‚ починається божевілля.
Це справді було божевілля‚ бо вона пішла в один бік‚ а я — у другий‚ пішов тією стежкою‚ якою ступав суботній чоловік. Я не бачив його слідів‚ однак відчував їх своїми ступнями‚ і мені здавалося‚ що земля з усіх сил тисне на мої підошви‚ так ніби не вона мене тримає‚ а я її.
11
І все-таки мені далеко було до вищої математики: виявляється‚ я безнадійно відстав од життя‚ а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене‚ скільки буде‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відразу — не скажу.
Панічно уникаю будь якої техніки‚ окрім своєї попелюшки‚ принципово цураюся всіх отих ксероксів‚ пейджерів (Сокирко хотів мені його нав’язати)‚ терпіти не можу мобільних телефонів‚ і коли бачу на вулиці голомозого чоловіка зі слухавкою біля вуха‚ то мені здається‚ що він придурюється. А що вже казати про комп’ютер‚ коли я навіть друкарської машинки боявся і завжди покладався на самописку. Розумію‚ що хвалитися тут нема чим‚ той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі‚ але я веду мову до того‚ що яка ж‚ виявляється‚ добра штука оцей комп’ютер‚ особливо якщо він стоїть не в залі розваг‚ а в органах внутрішніх справ. Вам потрібен Ярчук? Як ви кажете — Саватій?
Ні‚ ви‚ мабуть‚ жартуєте‚ бо в Києві такого немає. Ярчуки є‚ але не Саватії. Може‚ той‚ про кого ви питаєте‚ живе не в Києві?
Тоді передзвоніть пізніше. Звертайтеся коли що‚ ми любимо вашу газету і завжди дамо вичерпну інформацію.
Ну ні‚ панове‚ це ви вже загнули‚ комп’ютер — добра штука‚ але жоден із них не скаже‚ де полюбляв рибалити художник Остапчук‚ з якої річки виловлені оті окуні‚ що на них жаріють червоні смуги‚ витиснуті зі шприца. Тому‚ панове‚ я знову мушу іти до Чоломбитька в майстерню і‚ даруйте за тавтологію‚ бити йому чолом.
Проте Чоломбитько‚ здається‚ знав лише дві українські річки — Дніпро і Десну. Він не мав уявлення‚ де міг рибалити Остапчук‚ і взагалі дратувався з таких запитань‚ адже востаннє‚ коли він бачив Олеся‚ той казав лише про якусь поїздку‚ конкретно про риболовлю не йшлося‚ бо‚ вибираючись рибалити на лід‚ — нарешті блиснув знаннями Чоломбитько‚ — зодягають кожуха і биті валянки.