Як поживаєш, Баранчику?

Шкляр Василь

І

Цю розповідь треба почати з весни 41-го...

Якось Галинка ні сіло ні впало зателефонувала тому чоловікові. Вона його ніколи не бачила і знати не знала. Можливо, комусь такий пустотливий дзвінок видасться аж надто безглуздим, та для мене... Хто б міг подумати, чим обернеться для мене ота витівка?

Навесні 41-го ми саме закінчували Ленінградський медичний інститут. Заклопотані випускними іспитами, але за неписаними законами молодості безтурботні, все частіше стали збиратися суботніми вечорами в Євгена.

Женя мешкав удвох із батьком, котрий подовгу бував у геологічних мандрах; отож, коли розпалювалися студентські дебати, чи якщо ми просто собі веселилися, ніхто не цитькав на нас і не квапився гамувати молодечі пристрасті.

Женя, Мартірос, Поля, Семен... Галинка,— за останній рік навчання ми здружились найдужче. Ще б пак — невзабарі з легкої руки комісії по розподілу юні спадкоємці Гіппократових турбот мали розлетітися навсібіч, і хтозна, коли там ще випаде нагода зустрітися. Тоді нікому й на гадку не спадало, що рознесе нас по світу війна і далеко не всім поталанить побачитись. Ні, ми ще не думали про те жахіття і були щасливими у Своїх клопотах і розвагах. Війна не входила в наші плани. Мріяли ми... Втім, я не люблю цього слова. Ні, воно зовсім непогане, навіть милозвучне, й особливо гарне, коли мрія твоя збувається. А коли ні — тоді й слово це видається химерним, як мрево — ніби й бачиш його вдалині, а ближче підійдеш — щезає.

II

Асфальтом прошелестів теплий квітневий дощ. Як линув несподівано, так і вщух. Лишив по собі в повітрі свіжий запах весни. Ніби ті краплі, зронені хмарами, були настояні на польових травах.

Здавалося, від того й волосся її, підмочене дощем, пахло травою далекого степу.

— Галинко...

— Чому ти мене так називаєш?

— У нас так кажуть. Тобі не подобається?

— Гарно. Я люблю вашу землю.

— Ти ж ніколи там не була.

— Мій улюблений письменник — Гоголь. Зараз у вас цвітуть вишні?

— Так.

— Я б хотіла побачити.

— Приїзди.

— Неодмінно.

— Галинко...

Як божевільно хочеться торкнутись губами цих світлих і запашних пасом волосся. Але бажання мої тонуть у її зелених очах, зволожених, мовби вони теж омиті дощем, як два круглих березових листочки.

— Галинко, я давно хотів сказати тобі...

— Потім, Сергію. Потім.

— Ну чому? Чому ти така?

— Я звичайна.

— Ти смієшся наді мною?

— Зрозумієш усе пізніше.

— Коли?

— Поглянь, хмарки як і не було. Це сліпий дощ?

— Авжеж, курячий дощ.

— Чому раптом курячий?

— Бо його навіть кури не бояться.

— А чому сліпий?

— Сонце...

Вона вдивляється десь угору, а я не зводжу очей з її брів, з маленького, чарівного носика і силкуюся прочитати на обличчі її думки.

— Пригадуєш, Сергію, ще на початку першого курсу професор Селіванов запитував кожного з нас, чому ми обрали саме фах хірурга. Всі говорили про високе покликання, про благородну мету продовжити людині життя. А я... тоді я не спромоглася на жодне слово.

Хіба міг я забути той день, коли, власне, й полонився уперше березовими листочками її очей, коли так запраглося відчути в собі силу, яка б оберігала цю дівчину від усіх прикрощів і кривд.

"То невже ж отак і подалися в медичний без будь-якого покликання? — стояв на своєму професор.— Дивно, дуже дивно. У вашому віці, знаєте, треба серйозніше дивитися на життя".

Пополотніло лице, стало білим, як і її волосся. Тільки очі темніли, темніли, і раптом з них закапали сльози, покотилися двома борозенками, схожими на печальні зморшки.

— Тоді я не сказала професорові, що пішла в медичний через хворобу тата. Та й навіщо? Однак я нічим не змогла йому допомогти. І ніхто не зможе.

Ми мовчки поминули Ісаакіївський собор. Неподалік од нього жила Галинка. Я давно їй збирався сказати, як добре, що живе вона поблизу найвищої споруди Ленінграда. Верхівку собору я міг побачити із будь-якого кінця міста. І тієї хвилини згадував Галинку, і мені здавалося, що вона десь поруч, майже на відстані руки.

— Коли ми зустрінемось?

— Не знаю.

— Все буде добре. Не тужи.

— До побачення.

— До побачення, Галинко.

Тоненька постать щезає в під'їзді, а я ще довго не можу зрушити з місця.

В повітрі — запах далекого степу.

III

За кілька днів помер її батько.

Я не мав права займати Галинку своїми почуттями, хоча в мені уже тепліли слова, які міг сказати лиш їй. Я навіть не говорив, як гостро защеміло серце, коли побачив її в чорній хустинці, що облягала білі коси. Сповідь свою переносив на потім.

Зацвів травень, погарячішали дні, і всі ми стали якимись гарячковитішими. Не вельми охоче сиділи на консультаціях, спокійніше вислуховували погрози викладачів ("Зарізяки з вас вийдуть, а не хірурги",— дорікав Селіванов), зате на дозвіллі завзяття з нас хлюпало аж через верх.

Той вечір я добре запам'ятав. Саме святкували Мартіросів день народження. Як завше, зібралися в Жені. Випили за товаришеве здоров'я, а Галинки все не було. Після кількох тостів одсунули вбік стола і влаштували танці.

Мені було не до веселощів, мовчки сів у кутку на шкіряному диванчику, смалив цигарку, втупившись очима в телефон. А потім узяв довідник абонентів і знічев'я став машинально перечитувати прізвища. Може, для того, щоб приховати своє хвилювання.

Чому вона пе прийшла? Годину прочекав біля Ісаакіївського. Краще б сказала уже відразу: пе туди топчеш стежку, хлопче.

У дверях пролунав дзвінок. Женя вийшов у коридор, а за хвилю товариство збудженими вигуками вітало Галинку.

За Мартіросів день — звичайно, штрафну. І перший танець — з іменинником.

Я запалив нову цигарку. О, навіть погляд у мій бік. Мерсі.

Не ображайся, старий, ти ще нічого не знаєш. Може, вона й не винна, що не прийшла до тебе на побачення. І взагалі, хто ти такий, що вона мусила йти сюди саме тобою? Май нарешті характер. Не гнівайся і читай свій довідник... Арканов, Аркасов, Аркахін...

— Вибач, Сергію.

— Що? А, пусте.

— Я справді не змогла, віриш?

Бабаков, Бабенко, Баринов...

— Ха-ха, дивися, яке смішне прізвище.

— Ти образився?

— Баранчик! Ну й прізвище в бідолахи. Сміхота!

— Нічого смішного.

І я знову сам. Роздратовано відкидаю довідник, заплющую очі й уявляю розквітле дерево. Це вишня, облита піною білого цвіту. Сліпучо-світлі пелюстки, аж різь під повіками. Враз вони червоніють і перетворюються на ягоди. Мине місяць-другий, і ми стрінемося з нею в достиглому вишняку. Назавжди. Навіки. А поки що дерева квітнуть, біло-біло, аж боляче очам.