— Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!
— О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...
— Пісню давай! Молодецьку!!!
— Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...
А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!
Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна — охота було подивитись, чи він там іще стоїть — а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв'язує, — ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і — на тобі! — як розкричався:
— Да как тебе не стыдно, Бенедикт!!! На старом-то человеке ездить!!! Ты вспомни, чей ты сын!!! Полины Михайловны!!! Где же это видано?!?!?! Быстрей пешком дойдёшь!!!
А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! — та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.
І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.
Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м'якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, — і в санях доїду; їсти — і спав би їв би, — тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.
Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.
Виходив на двір, на мураву, — ледве-ледве виткнулась з-під снігу, — руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.
А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...
— …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, — бач? — загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність — то найперше. Попервах, канєшно, — попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, — і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві — ого, яка, я ж уже тобі пояснював, — а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? — отож бо й воно.
— Але ж, тату, іскуство требує жертв, — то Оленька за Бенедикта заступається.
— Первий блин комом, — це теща утішає.
— Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. — Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: "На базарь!" — не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, — червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки. Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, — аж комір душить, — ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, — а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, — мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... — так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.
Цю читав. І цю читав. А це шо? — цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.
— Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! — сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!
— Берести не хвата у государстві, — лепетав переляканий мурза, — працювать нема кому...
— Ану ци-и-ить!!!
Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать — наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все'дно брав.
Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, — плями та помарки, от би взнать, хто такий, — та у діжку головою!
К трібунам прікіпєлі наши взгляди,
І ловіт слух в дєржавнай тішинє
Ітоговую взвєшеннасть даклада,
Где всє раздєли — с вєкам наравнє!
(Клякса) (клякса) (клякса)
(клякса)...чуств сваїх нє прячєм на засов,
І нам дают сєрца і партбілєти
Рєшающую сілу галасов! (клякса)
І все, чи шо? Паезії — десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.
Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.
Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м'якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов'ядич, — чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров'ю, погано думав про Іван Гов'ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов'ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...