Багач — от він хто. Ба-гач! Бенедикт подумав про себе: "ба-гач", — і аж засміявся. Навіть вискнув трошки. Сам собі мурза! Салтан! Все в мене у руці, в кулаці, в буквах малих: і природа вся неохватна, і життя людське! І старий, і малий, і красуні небувалі!
А ще чим книги гарні: а те, що красуні ті, що між сторінками сукнями шарудять, виглядають з-за віконниць, з-за завіс мереживних, візерунчатих; красуні ті, що білі рученьки заламують, з розпущеним волоссям під копита коню кидаються, поглядами гнівними спалахують, — самі у сльозах, а талія тонесенька; що з серцем калатаючим розкидаються на ліжку, а підхопившись, нестямним поглядом навколо роздивляються; що несміливо дріботять, потупивши блакитні очі; що танці пристрасні танцюють із трояндою у волоссі, — ніколи ті красуні до вітру не ходять, ніколи нічого з підлоги, крекчучи, не піднімають, живіт не бурчить у красунь у тих, прищика у них ніколи не схопиться, поперек їм ніколи не болітиме. Ніколи у кучерях їхніх золотих лупи не буває, воша маляткам своїм кубельця не в'є, яєчок не кладе, якнайдалі обходить. Та й кучері ж ті золоті — вони ж у них весь час кучеряві, а того не сказано, щоб день у день в колобашках ходити. Не буває такого, щоб вони чавкали, чи сякалися, сплять тихо, губами не плямкають, ніяка Ізабела чи Кароліна з пересипу не опухші; позіхнувши — зубами не клацають, підхоплюються свіжі, наче росою вмиті, і одразу занавіски навстіж. І всі, як одна, радісно кидаються обранцеві в обійми, а хто ж обранець? А обранець — Бенедикт, звися він хоч дон Педро, хоч Сисой.
А то: весна! Навіщо йому та весна? Весною тільки те й добре, що читать світліше. День довший, букви видніші.
Влітку наказав для себе гамака на галереї повісити. Над гамаком дашок легенький, од птиць-блядуниць захист. Совісті у тих блядуниць — ані на крихітку: де карниз побачать, там і сядуть, звідти й гудуть, звідти й гидять. На волосся — то таке, а як на книгу попаде? Двох холопів по боках поставив, шоб віялами віяли, мошкару всяку чи комарів од нього одганяли. Дівку-гойдалку приставив, шоб гамак гойдала, або ж коливала, та не сильно, а помалу, обережненько. Другу — шоб весь час прохолодні напої підносила: ягоду кизил товкла, канпот з неї варила і льоду колотого туди побільше кидала, а лід отой іще взимку заготовлено, цілу зиму холопи на річці лід рубали та до льодовні складали. А той канпот через соломку харашо пити: зріжуть якусь травинку, яка не отруйна, висушать, а всередині у неї трубочка, а через тую трубочку напої пити.
Ось уже й мухи злі та великі кругом розліталися, крила в них із синім полиском, оченята веселкові, а самі такі вже приставучі; двоє холопів аж заморилися ганять, третій помагать прибіг; тобто, вже й осінь. Підняв очі: та й справді, осінь, ще, гляди, дощем із хмари бризне, та, не дай Боже, книгу намочить. Перебрався до терему.
ХЕР
День був звичайний, четвер. Падав сніжок, нічого не передбачалося. І в книгах так само: якшо вже нічого не передбачається, завжди припишуть: не передбачалося. А якшо вже передбачається, то тільки держися: і ворон каркне, і вітер отако виє-завиває, і дзеркало трісне, а дзеркало — то колись у давніх людей шось таке на дошку схоже було, і вони, у тую дошку дивлячись, самі себе бачили, наче ми, коли у воду дивимось.
Посідали обідать.
Бенедикт розгорнув "Северный Вестник", сьомий номер, на рідкість міцненький, нитками прошитий і проклеєний, переламав журнал, шоб не закривався, ліктем притиснув, ще й мискою з юшкою придавив.
Теща:
— Доїдай, зятю, каклєти ж охолонуть.
— М-м.
— Каклети хароші, жирненькі.
— М-м.
— С грибцями пряжені. Десь мабуть, годину в печі упрівали.
Оленька:
— А до каклєт іще пюре з ріпи харашо.
Тесть:
— Та пюре, мабуть, і до всього харашо.
— Ні, до каклєт — саме лучче.
Теща:
— Та й то казать: не кожен день каклєти пряжимо.
Оленька:
— Не кожен.
"..........", — читав Бенедикт, бігаючи вже звиклими очима по рядках, — "..........".
Теща:
— А того року, пам'ятаєте, кусай-трави набрали та маседуан із ріпою зготовили.
Тесть:
— Аякже.
Оленька:
— А якби ще козлякового сиру в маседуан набухать, шоб аж пахло, то ще смачніше було б.
— Еге ж.
Теща:
— А ще вермішелька харашо.
— Аякже.
— А у вермішельку маслиця, та зілля лісового, та кваску трошки, та запекти поманеньку, а як зашкварчить — подавать.
Оленька:
— А зверху — грибців кришених.
— Еге ж.
Теща:
— А то ще вертуту розсипчасту, з горішками.
Оленька:
— З папороттю.
— Авжеж.
Теща:
— А потім медяники. Плетені.
Тесть:
— Кому вони нада, плетені. Подові кращі.
Теща:
— Аякже, подові. Подові — вони гірчать.
— То й шо, як гірчать? Все'дно смачні.
Оленька:
— Шо ж харошого? Плетені куди кращі. В них яйце кладуть.
Теща:
— Багато ти понімаєш. Плетені!.. Ще скажи: блини!..
Тесть:
— А шо блини? Шо блини?
Теща:
— А того, шо не нада ото казать!.. Блини!.. Теж мені!..
— А тобі шо?
— А нічого!
— То й цить мені! А то: блини!..
— А от і блини!
— Сама ти "блини".
— Та я, бач, блини. А ти шо?
— А нічого!
— То й мовчи!
— Сама помовч!
— То й помовчу!
— То й помовч!
— То й помовчу! "Блини!"
— Ото й замовкни мені! Тихіше буде!
Помовчали. Жують. Бенедикт сторінку перегорнув, миску переставив, знову журнал придавив.
— Каклєти їж, зятю.
— Та я їм.
— Ще насипай. Оленько, насип йому. Та ти підливою полий! Отако. Ще полий.
— Грибців йому покладіть.
— А осьо ще зажарочки.
Знов помовчали.
Теща:
— Ой, нема Явдохи, померла. Жаль. Які вона суфлє з горіхів готувала.
Тесть:
— Авжеж.
— Зверху скориночка, а всередині м'якесеньке.
— Еге ж.
— А шарлот? Хто теперечки такий шарлот зготує?
Оленька:
— Це з ріпи, чи шо?
Теща:
— З ріпи.
— Та з ріпи я й сама зроблю.
— Та щас прямо.
— А шо?
— Та нічого.
— Думаєш, не вмію?
— Нє-є.
— А от і вмію.
— Бреши.
— А от і вмію. Спочатку ріпу спекти, потім розім'яти. Потім туди яєць, горіхів, молока козиного. Обвалять — і у піч. І шоб піч аж пашила. Наче для блинів.
Тесть:
— Знов за блини.
Теща:
— І чо' це ти, іроде, до тих блинів причепився?! Ще захочеш блинів!
— То й подавай! Слойоних!
— А хрєн тобі..!
— А шо воно таке?
— А те!
— Я тобі зараз, їй-бо, як зацідю ополоником по лобі, — будуть тобі блини!