— О, какой бабец объёмистый!
Або ж:
— А ничего кадр!
Або Бенедиктові:
— Может, подбросим этих?.. Ей, мочалки! Валитесь сюда!
Тільки людей лякає, скатіна. І неповагу накликає. А то й взагалі, сяде посередь дороги, та й сидить.
— Шо таке, Тетеря?
— Кому Тетеря, а кому Терентий Петрович.
— Я т-тобі зараз дам Петровича! Ану, пішов!.. Сті-ій!.. Куди тебе несе-е-е-е?!..
— А мне в парк!..
І заірже, гад.
А взагалі — щасливе життя. Все гаразд. Ну, майже все. Уночі Бенедикт прокидався, ще мабуть не звикнувши та спочатку не міг второпать: а де це я? — світлиця велика, вікна од місяця світлі, смуги од того світла на підлозі, наче доріжечки. Поряд хтось сопе. А-а, це ж я жонатий... Піднімешся, босоніж тихесенько пройдешся... Підлога у світлиці тепла, — а це того, шо на другому ярусі спимо, а під підлогою — труби од печі проведені, вони й гріють. Яких тільки наук не понавидумують!.. Підлога гладенька, тільки там-сям купки, де Оленька нашкрябала. Отак постоїш, тишу послухаєш. Тихо... Ну, Оленька сопе, ну, десь у будинку хропіння віддалене, чи може раптом хтось скрикне уві сні, а все одно — тихо. А це тому, шо мишаки не шарудять. Нема мишаків.
Спершу якось незвично було. Мишак шарудить — життя іде, ще й у стіхах сказано: жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?.. А тут — нема ні одного. Бенедикт хотів був запитати, та якось воно соромно. Дурниці всякі запитувать. Нема — тож, напевне, шо всіх виловили.
Е-е-е-ех… ха-ра-шо: у теплі, ситий — не голодний, жінка як пампушечка. Та й до родаків уже звик: нічого страшного. Не без недоліків, звичайно, та то вже кругом так. Всі люди — різні, так же ж? От, наприклад, теща — з нею, як би сказать, нудно. Нема про шо й побалакать. Тільки й чуєш: "їжте, їжте". Та їм я, їм. Рота одкрив, їжі поклав, закрив, жую. Тепер би саме про жизнь чи про іскуство побалакать. Прожував, проковтнув, тільки хтів шось запитать, а вона: "А чо' це ви так погано їсте?" Знов рота одкрив, їжі поклав, — з повним ротом розмовлять невдобно, — проковтнув, ті-ільки хотів шось забалакать, а вона:
— А чо' це ви геть нічого не їсте? Може, воно вам несмачне? То так і скажіть.
— Та нє, все чудово, я просто хотів...
— А якшо чудово, тоді їжте.
— Та я...
— Їжею нашою гидуєте, чи шо?
— Та нє-є-є, я не...
— То, може, ви до витребеньок звикли, а од нашого носа вернете?
— Та я...
— В нас, канєшно, без витребеньок, чим багаті, тим і раді, та якшо ви нашого не визнаєте...
— Та я ж...
— Оленько! Та чо' це він у тебе такий капризний... Якшо вже моїми стравами перебирає, то я прям і не знаю, чим же його годувать!..
— Бєня, не обіжай мамуню, їж...
— Та їм я, їм!!!
— Погано, мабуть, їси — і такі почнуться сперечання, шо аж усі іскуства, чи там стіхи, абошо, з голови повилітають.
Тесть, — той трошки не такий. Той балакать аж занадто полюбляє. Той, можна сказать, весь час би балакав, аж другим разом подумаєш: хоч би трошечки помовчав. Він повчати, або ж питання ставити полюбляє, наче перевіряє тебе. Розкриє рота, подихає-подихає, та й запитує. А запах же у нього з рота нехароший, наче хтозна-чим воняє. І шию весь час отако, наче витягує, — Бенедикт спершу думав, шо то йому комір затісний, та ні: комір у нього розстебнутий. То просто звичка така. Ті-ільки Бенедикт наїсться-напузириться та біля вікна присяде, — тесть до нього зразу підсідає, — і знов за своє.
— Ну шо, зятю, думок якихось не завелося?
— Яких думок?
— Думок усяких нехароших?
— Не завелося.
— А якшо подумать?
— І думати не можу. Об'ївся.
— А може, на злодійство потягло?
— Нє, не потягло.
— А якшо подумать?
— Все одно не потягло.
— А може, смертовбивство якесь задумав?
— Нє.
— А якшо подумать?
— Нє.
— А чесно?
— Та шо ви, їй-Богу! Кажу ж вам: нє!
— А начальство скинути не хочеться?
— Слухайте, я спати піду! Я так не можу!
— А якшо уві сні якісь мрії душегубні з'являться?..
Бенедикт підведеться, до себе в світлицю піде, дверима грюкне та на ліжко завалиться. А двері тихенько-тихенько так прочиняються: тесть голову просовує.
Пошепки:
— А проти мурзи зловмисності не виникло?
Бенедикт мовчить.
— Проти мурзи, кажу?..
Бенедикт ані пари з вуст.
— Га? Не виникло, кажу?.. Зятю?.. Га, зятю?.. Проти мурзи, кажу, не виникло...
— Нє!!! Нє!!! Закрийте двері! Я сплю!!! Не заважайте, та шо таке, я спати хочу!!!
— То як, виникло чи ні?..
Отак урем'ячко й минає. Поїсти, поспати, з родаками полаятись. У санях прокотитись. У віконце подивитись. Все гаразд, так уже гаразд, — краще й не буває. Та чогось наче не хвата. Ще наче чогось треба. Тільки забув, чого.
Одразу після весілля нічого не треба було. Десь може тижнів зо два, зо три. Ну, чотири. Чи може п'ять. Поки звикав та роздивлявся, то те, то се. А потім — наче шось було, а тепер нема.
СЛОВО
Спершу Бенедикт думав, шо то йому мишачого шарудіння не хвата. Бо мишак — то все. І поїсти, і одежину зі шкурок викроїти, і на базарі зміняти, за нього шо хоч дадуть. Оно, як він їх тоді, на Новий Год, аж двісті з гаком наловив? Душа співала, а люди підспівували! Згадував, як мало не навприсядки йшов, як осілі снігові заметики затоптував, по калюжах п'ятою ляскав, шоб аж веселка засвітилася! Чесна нагорода за чесну працю! А скільки він на тих мишаків всього-всього понаміняв! Вони з Нікітою Іваничем потім цілий тиждень ті харчі їли, доїсти не могли. Дід ватрушок напік... На тих ватрушках вони якось і заприятелювали, чи шо. Якшо взагалі можна з Прежнім дідом приятелювать. Кухар з нього, правда, нікудишній, якшо з тещею рівняти. Ватрушки, правду кажучи, кривуватенькі получилися, — з цього боку сирі, з того підгорілі, зверху — не сир, а бозна-шо. Тещині ватрушки аж у роті тануть.
Потім думав: може, по своїй хаті скучив. Було й наснилося: іде він нібито по тестевому будинку, з галереї на галерею, з ярусу на ярус, а будинок наче той, та не той: якийсь наче довший, та все на сторону, на сторону кривиться. А Бенедикт іде собі, йде, та й дивується: а чо' це будинок все ніяк не кінчається? А треба йому нібито якісь двері знайти, тож він кожні двері й шарпає, одкриває. А шо йому за тими дверима нада — невідомо. Одкриває він одні двері, — а там його хата, і теж не така, а наче побільшала: стеля височенька, у пітьмі ховається, не видно її. А зі стелі сіно сухе поманеньку сиплеться, шарудить і сиплеться. А він нібито стоїть і на те сіно дивиться, а у серці острах, і наче хтось йому лапою серце то стисне, то попустить. І нібито він зараз про шось довідається. Оце прямо зараз і довідається. А тут нібито Оленька йде і колоду тягне. А сама непривітна, теж якась суха. А де це ти, Оленько, колоду тягнеш, чо' така непривітна? А вона посміхається отак неприємно та й каже: яка ж я Оленька, я не Оленька... Дивиться він: а й справді, то ж не Оленька, а хтось інший...