— Як це — шо за служба? — аж здивувалася теща. — Хіба не знаєте? Кудеяр Кудеярич у нас — Головний Санітар.
ПОКОЙ
На роботу Бенедикт перестав ходити. А нашо? Все одно пропадать. На його щастя, вже й літо настало, якраз писцям відпустка. Бо забрали б його на дорожні роботи, як гулящого. Треба б уже й ріпу садити, та така туга навалилася, шо ніякого колишнього до ріпи настрою вже у нього не було. Сходив у дальню слободу, купив у голубчиків гонобобелю. Нюхав. Не дуже полегшало. На ліжку лежав. Плакав.
До Нікіти Іванича заходив, пушкіна з колоди поманеньку різав. Вже й голова в ідола округлилася, здорова, наче казан. Смурна. Ніс на груди звісився. Лікоть стирчав, як і просили.
— Нікіто Іваничу, а як, ви казали, отой хвіст називають?
— Атавизм.
— А який іще атавізьм буває?
— М-м-м... Женщины волосатые.
— А пазурі, чи то кігті?
— Не слыхал. Нет, наверно.
Думав до Марфутки навідацця. Передумав. Любицця чогось не хотілося, а в її зойках та оладках вже не було того інтересу.
Пройшовся до хатки, де Варвара Лукинишна жила. Заглянув через огорожу. На мотузках білизна сушиться. По дворі жовтунці порозросталися. Так і не зайшов.
Ржавлі випив діжки, мабуть, зо три, бо шукав забуття. Та навіть і ржавля у голову не вдарила, дарма тільки мочив утробу. Вуха — вуха наче трошечки оглухли, шо правда, то правда. Погляд теж покаламутнішав. А у голові все одно ясно-ясно, аж нестерпно, чи, скажімо, простір, а у тому просторі — порожньо. Степ.
Думав зібрать торбу, — та й на південь. Палицю велику вирізать, — од чеченців одбиватися, — і до моря. А яке воно, те море — хтозна. Хто як хоче, так його собі й прецтавляє. Кажуть, три роки пішки. А Бенедиктові так прецтавлялося: виходить він на високу гору, а з неї все кругом дале-е-еко видно. Дивиться вниз, — а там море: вода велика, тепла, синя, і плещеться, отако грає і плещеться! А по ній хвиля біжить невисока, з кучерявим білим завитком. А по тому морі все острови, острови, — наче шапки гостроверхі. Та такі ж усі зелені, тією зеленню аж наче киплять. А серед тої зелені — садки розмаїті, небувалі. А у тих садках дерево росте Сірєнь, про яке матінка казали. А квітки у тої Сірєні наче лазурова піна, наче дзвіночки, аж до землі звисають, на вітру коливаються. А на самому вершечку, на верхівці тих островів — міста. Стіни білі, кам'яні, наче поясом. А у стінах ворота, а за воротями шлях мощений. Тим шляхом на гору піднятись, — а там буде терем, а у теремі — ліжко золоте. А на тому ліжку — дівчина косу розплітає, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний... А на нозях — кігті... От вона кігтем зачепить... пазурем, тобто…
...А то ще на схід поривався. Йдеш собі, йдеш... а трави все вищі, все світліші. Сонце сходить, та крізь них світлом своїм просвічує... Йдеш собі, струмочки маленькі перескакуєш, річки убрід переходиш. А ліс усе більш заплутаний, наче ткане полотно, а жуки так і в'ються, так і дзижчать. А у лісі галявина, а на галявині квітка тульпан, — червоним килимом усю галявину вкрила, аж землі не видно. А на гіллі — хвіст білий, різьблений, наче плетиво-мереживо, то зійдеться, то знов розпуститься. А поверх нього того хвоста хазяйка, — Княжа Птаха — Павліна, очима своїми дивиться, сама на себе задивляється. А рот, наче тульпан, червоний. І каже вона йому: "Драстуй, Бенедикте, соколе ясний, провідати мене прийшов?.. А нема від мене ніякої шкоди, а ти це знаєш... Ходи сюди, Бенедикте, цілувати мене будемо..."
...Не пішов ні на південь, ні на схід. Голова начебто й ясна, а все одно якась тупа. Зібрав торбу, а потім знову розібрав, та й дивиться: а чо' це я туди понакладав? Ножика кам'яного, яким пушкіна різав. Другого ножика. Долото. Гвіздків дерев'яних навіщось поклав. Нашо йому на півдні гвіздки? Витяг. Штані другі, ще міцненькі, майже без латок... Миску поклав, ложицю. Витяг. Шо з них їсти? Як варити? Без вогню?
Нікуди ти без вогню не дінешся.
От якби Нікіту Іванича взяти із собою... Ішли б собі удвох, про шо хоч балакали. Вночі — багаттячко. Рибки наловити, яка не отруйна, — юшечки наварити...
Та тільки далеко не зайдеш. Спохопляться його. Тільки в кого-небудь згасне, одразу й спохопляться. Забігають: Нікіта Іванич!.. Подать суди Нікіту Іванича!.. Та й Бенедикта спохопляться. Наздоженуть, по шиях надають, білі руки за спину заламають: ану, бігом женитися! Женитися, женитися!..
А мо', й справді: оженитися? Ну, пазурі має, ну то й шо з того? — пазурі й підстригти можна. Можна ж підстригти... Не в тому річ... Людина — вона не без вади. У того хвіст, у того роги, у того гребінь півнячий, луска, зябра... Морда скотська, та душа людська. А тільки він не так хотів... Думав по саду-городу гуляти, квіточки-дзвіночки разом нюхати. Розмову якусь сурйозну завести, про жизнь, чи про природу, шо там у ній діється... Стіхи які-небудь згадати...
Но крєпчє за спіной рука,
Трєвожнєй посвіст ямщіка,
І самашетшая луна
В глазах тваїх атражена.
А вона шоб слухала зачудовано. Очей не піднімала. А ввечері мишачка зловити, за спину заховати, і, отак грайливо: ану, мовляв, шо це в мене тут?.. Одгадай?.. А вона отак почервоніє:
— Кантраліруй себе, соколе ясний…
Чи може на роботу повернутися. Книжечки переписувать. Витягнеш шию — і переписуєш... Інтере-есно... Шо там ще люди у книжечках роблять?.. Кудись поїхали... Чи один одного ріжуть-убивають... Чи якусь там любов відчувають... Ого-о-о-о-о-о, скільки їх, тих людей, у книжечках!.. Переписуєш-переписуєш. Потім на пальця плюнув, свічку загасив, — та й додому... Прийде осінь, листя з дерев пообсипається... Земля снігом укриється... Замете хатку аж по самі вікна... Засвітить Бенедикт мишачу сальну свічку, сяде за стіл, підіпре голову рукою, зажуриться, задивляючись на слабкенький вогник: темні колоди над головою, завивання засніженої пустки за стінами, завивання кисі на темному гіллі у північній гущавині: ки-ись! ки-ись! Так завиє, наче її чимось обділили, наче нема їй жизні, якшо не вип'є живу душу, нема їй спокою, бо живота підтягло, і мотає вона незримою головою, і випускає невидимі пазурі, пошукує ними у темному повітрі, і прицмокує холодними губами, шукає теплу людську шию, — присмоктатися, упитися, наковтатися живого... Мотає вона головою, і принюхується, і вже й зачула, і зіскочила з гілля, і пішла, і плаче, і жаліється: ки-и-ись! ки-и-ись! І сніжні вихорі піднімуться над темними степами, де ні вогника над головою, ні мандрівника на бездоріжжі, ні півночі, ні півдня, тільки білий морок та заметільна сліпота, і понесуться сніжні вихорі, і підхоплять кись, і полетить над містечком смертна туга, і замете важким заметом моє слабке, незряче, спрагле до життя, серце!..