Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і — Господи, благослови! — вдарив сокиркою по дубельту.
ОН
Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині — ворота. На воротях — кільце кам'яне. Коло воріт збоку — будка. У будці холоп.
Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім'я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...
Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, — не з порожніми ж руками до хати йти, — ще й букет лісових дзвіночків.
Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?
Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.
— До кого?
— Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
— Домовлено?
— Аякже.
— Погодь.
Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.
— Як звати?
Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.
— Проходь.
Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, — Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п'ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.
— К кому?
— Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
— Что несёш?
— Гостинці.
— Гостинцы сдать.
— Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?
— Гостинцы сдать и вот тут расписаться. — Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: "Мышь домашняя бытовая — дюжина. Квасу жбан деревянный малый — один. Цветки синие полевые — пучок".
Бенедикт раптом — доречно чи недоречно, — як обурився:
— Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!
Узяв, та й перш ніж розписацця, "цветки" викреслив.
Холоп подумав-подумав:
— Пёс с тобой. Проходи.
Ти ба, як негарно виразився, — "пйос". Але пропустив. За другу огорожу пропустив, — а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.
— Проходь.
Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду — терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.
Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, — шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, — і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.
Посміхнувся.
— Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.
І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може — ноги наче до підлоги поприростали.
Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини — волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті, наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.
Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах — личаки домашні.
— Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.
І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! — чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого — миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! — цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого — голівочка! А посередь столу — туша м'ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!
А за столом Оленька сидить — розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.
Страшно!
А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.
Тесть каже:
— А ось і дружина моя, Хевронія. Роду стародавнього, з хранцузів.
— Така у нас сімейна лігенда, — каже теща.
Бенедикт тещі в ніжки поклонився, рукою поклін одмахнув, другою рукою букет дзвіночків сунув.
— Обід вихолоняє, — каже теща. — Покуштуйте, не погордуйте …
Сіли за стіл, на лави. Бенедикт навпроти Оленьки, тесть із тещею з боків.
— Насипайте, — каже теща.
Бенедикт знову зніяковів: як же себе вести? Як насипле багато, подумають: ого, який зять ненажерливий! На такого й не настачиш! А як мало, подумають: та-а-а, який зять малосильний! Мабуть, і гвіздка не заб'є. Пиріжка взять, чи шо. Простягнув руку до пиріжка, і всі на ту руку подивилися. Одсмикнув.
— Ми полюбляємо багато їсти, — каже теща. Собі насипала. І Кудеяр Кудеярич теж собі насипав. І Оленька. Бенедикт знов руку простягнув, — до оладок, і всі тільки: зирк! — і подивилися. Знов руку одсмикнув.
Жують.
— Значить, — каже тесть, — оженитись хочете.