— Як це древні? То все Федір Кузьмич, слава йому...
— Ні-і... То все різні люди писали, а все одно вважається, що Федір Кузьмич. Я таки відчувала, що тут щось не те... Знаєте, я його як побачила, Федіра Кузьмича, то цілу ніч не спала... все думала, думала... Потім зважилась, набралася сміливості, пішла до Нікіти Іванича. Ми довгенько балакали...
— Він мені нічого такого не...
— Ах, Бенедикте, він такий незвичайний... Ми говорили про вас... Він хотів вам сказати, але свого часу... підготувати... Я розумію, це для вас велике потрясіння... та мені здається — краще вже знати, ніж блукати у пітьмі...
Бенедикт, зіщулившись, сидів на тубареті; думки врозтіч, голова не варить. Може, він зарано на роботу вийшов? Ще може лихоманка не пройшла? Шось усього трусить. Чи то після бані?.. Нашо було умиватись, як нема з ким цілуватись...
— То й шо тепер?
— Тепер? А нічого, просто тепер ви вже знаєте.
— А нашо?
— Ну, як це "нашо"... Я думала...
— А нашо думать? Я жити хочу.
— Та при чому тут... Я так само... але ж я хочу знати правду... якщо це можливо...
— "В вєликам знанії многая пєчалі"... То шо ж, виходить, це теж не Федір Кузьмич, слава йому, сочинив?
— Мабуть, що ні.
— А хто?
— Не знаю... То вам треба Прежніх запитати.
Варвара Лукинишна підняла з підлоги старопечатну книгу, поклала на стіл, руками погладила. Дивно якось і дико: такий жах її зблизька бачить.
— Та нашо ви її торкаєтесь?... Якшо вже ми древні книги переписуємо, то й почекайте, допоки велено буде переписать... Отоді й беріть у руки...
— Та то коли ще буде... мабуть, що не скоро. А життя таке коротке, а я іскуство прямо обожаю... Це така книга інтересна!..
— Так ви її читаєте, чи шо?!
— Аякже... Бенедикте, в людей бага-ато книг інтересних... Хочете — дам вам почитати?
— Нє!!! — сахнувся Бенедикт.
— Та чого ви так боїтесь...
— Я вже піду... Шось мені голова болить...
— Та підождіть!..
Бенедикт вирвався, скотився з ґанку, під дощик, у ранню сиру пітьму. Подалі звідси. Голова й насправді шось...
...Березневий вітер шумів у верхівках дерев, шарудів голим віттям, заячими кублами, ще чимось невідомим, — хтозна, що воно там вовтузиться, стогне, оживає навесні? Налетить вітер поривом, — зашепотить, зашелестить у деревах, натрусить на голову дощових крапель. А то ще бува зверху, з гілля — вереск дикий: аж весь пересмикнешся та ближче до паркану кинешся... Може, древ'яниця...
...Міхури у вікнах блякло мерехтять, — голубчики свічки позасвічували, борщ наминають... Переглядаються: у них, мабуть, теж стара книга під ліжком заникана... Двері замкнемо, дістанемо... Почитаємо... А може, в кожного така, а чого?.. у цій хаті... і в тій... і в тій оно, де світло підсліпувате блимає, — чи то свічка коптить, чи то люди по світлиці ходять, слабким, смертним тілом вогонь затуляють; отак засуви перевірять: чи добре замкнені? — і тягнуть з-під сінника, з оберемка ганчірочок, з-під цвілого, вонючого людського лахміття книжечку... та ні, книгу... один тільки він, як дурень, переляканий... Один на все місто... Буквочки такі чорнесенькі-мілесенькі... аж подумать страшно...
Вгорі без кінця шуміло-гуділо. Вітер забирався в рукави, продував наскрізь. Бенедикт постояв біля чужого паркану, роздумуючи. Печений мишак тільки голод роздражнив. Їсти хочеться. А у нього ж і вогню нема в хаті: затоптав, збираючись у гості. Думав, не знадобиться. Чи може, повернутися, вогню позичити? Вона позичить, вона добра... Ні... Повернутись? — скрипучі двері... тепло... біле радісне обличчя оладочком, гребінці трясуться, квапливий шепіт: сюди, сюди, в мене іскуство... зараз, тільки цвіль обітру... І свєча, прі каторай... полную трєвог і обмана!.. Ой, стра-ах! "Страх, пєтля і яма", — то Федір Кузьмич сочинив... Та то не Федір, каже, не Кузьмич, слава йому... Полную трєвог... І обмана... Не Федір Кузьмич... Хтось інший, невидимий, стародавній, обличчя заховав... Великий, напевне, білий та великий, блідий, старовинний, давно вимерлий, ростом аж з дерево, борода аж по коліна, очі моторошні... Сам страшний, між деревами стоїть, не ворухнеться, тільки лице одвертає, а очима все одно дивиться крізь березневий сутінок, шукає очима, хоче вгледіть Бенедикта крізь імлу: а де ж там Бенедикт, чого заховався, чого до паркану притулився, — а серце аж у шиї відгукується, б'ється, під язика підступає, вуха глушить, — а де ти, Бенедикте, ходи сюди, Бенедикте, шось тобі казатиму, — та я-як викине руку, а корявим пальцем та під ребра, зі страшним криком древ'яниці: "Ня-я-я-я-я-я-я-я-я!!!"
Стукнуло дверима чужої хати, — простий, домашний стукіт, життя просте стукнуло дверима, п'яні балачки та сміх у сутінках, мабуть, у когось гості, сьогодні ж празник, от і вийшли на ґаночок, — чи до вітру, чи так просто, — повітря свіжого ковтнути, життя прожити, пісню заспівати, кошака ногою підкопнути!
Не помітили Бенедикта, шо був сповз під паркан, нікому його не видно, і страшний прадавній житель, той, шо прочитав, чи написав, чи в ганчір'я заховав полную обмана книгу, не помітив його, маленького; як примарився, так і згинув, і нема його.
Додому треба йти. Темно у нього в хаті, золою смердить, а весілля ще хтозна-коли.
МИСЛІТЕ
Прежні — вони на вигляд, як ми. Дядьки, жінки, молоді, старі, — всякі. Літніх більше. Але ж вони не такі, вони інші. У них таке Паслєцтвіє, шоб не старітись. І більш ніяке. І живуть собі, і не помирають, тобто від старості. Од чогось іншого, щоправда, помирають. Їх вже зовсім мало залишилося, Прежніх.
Вони по своїх хатах сидять, чи на роботу ходять, а хто і в начальство вибився, — все в них, як у нас. Тільки розмова інша. Отак, бува, стрінеться тобі на вулиці незнайомий голубчик, — нізашо не здогадаєшся, наш він чи Прежній. Хіба шо запитаєш, як ото завжди: "Хто такий? Чо' я тебе не знаю? Які чорти тебе по нашій слободі носять?" — а він, ні, шоб відповісти по-людськи, мовляв: "Шо, вже й мордяку носити набридло? Ща обірву та об коліно", чи ще якось, — ні, шоб отак ясно, чи як-то кажуть, вразумітєльно пояснити, — мовляв, ти сильний, але ж і я сильний, тож і не зв'язуйся! Ні-і, другим разом почуєш у відповідь: "Оставьте меня в покое! Хулиган!" — ну, тоді це точно Прежній.