...О, вже й прийшли. Ху-х... Оце картина... хатка наша, прямо скажемо, не терем. Холоп берестяники на сніг поставив. Підсміюється. Бенедикт одв'язав плату: мишаків низку. Подивився: у холопа на морді й справді неповага. І одразу ж розмова така неприємна...
Холоп питає:
— У кого служиш?
Бенедикт аж вищирився:
— Служу?! Я т-тобі дам: служу! Я государев работник. А не "служу"!
А холоп:
— А провіянт кому?
А Бенедикт:
— Мені провіянт! Своє хазяйство! Щас обідать сяду!
А холоп:
— Ща. Своє.
Платню забрав, висякався на сніг, прямо Бенедиктові під валянки, та й пішов собі.
От уже холопська порода!!! Холоп — він і є холоп!!! Чи може, наздогнать та платню забрать, та по морді як слід заїхать, та ногами потоптать за неповагу, за самовольство!.. Скат-тіна!!! Бенедикт вже було намилився, та побоявся берестяники без нагляду залишити: бо вже почали голубчики збігатися, на харчі задивлятися. Тьху ти! Плюнув, затяг берестяники до хатки.
Гадина холопська, сучий потрох! Ти ба, натякнув, гнида, шо й Бенедикт, мовляв, — не Бенедикт, а чийсь холоп, як і він сам, шо й харчі він, мовляв, не собі купив, а панові, шо й хата — не хата, а сарайчик, а може й кліть якась перевалочна... І мрії його геть усі облудні: схотів собі сани... Ні, не можна йому попускать! Бігом наздогнать, та під сраку носаком!!! Бенедикт кинувся на вулицю, туди-сюди метнувся... Нема, зник холоп, як і не було... А може, приверзлося?
Повернувся в захололий хатній сутінок. Ти ба, як урем'я біжить. Поки туди-сюди — вже й сонце сідає. Помацав піч: холодна. Та не должна, га? Одкрив заслінку — я-я-ясно... Крадії були. Поперли жар з вогнем. Один попіл захололий. Та шо ти будеш дєлать...
Чогось раптом занудьгував. Чогось геть усього розхотілося. Сів на тубарет. Встав. Прочинив двері, постояв, притулившись до одвірку. Шось наче у грудях кисле, і слабкість. Оно, вже й вечір. Серед білого дня — вечір; ото і є зима. Блякле сутінкове небо, по небі віття дерев, наче вугіллям почеркане. Гнізда, наче ковтуни. Оно заєць пурхнув. Низом — тоскна синява сніжних кучугур, пагорбів, заметів. Чахлий чорний тин, наче старий гребінь. Ще видно, а згасне на заході — і геть нічого не побачиш у непроглядній темряві. Одразу на небі зірки вигулькнуть, наллється небокрай їхнім молочним, слабким світлом, — наче хтось знущається, чи просто байдужий, чи може не нам ті небесні вогні призначені: ну шо ти побачиш при їхньому тьмяному, неживому мерехтінні! А напевне, шо так, не для нас вони!..
...Отаке воно все! Наче хтось нам, людям, од всієї безмірної природи окрайчика врізав: оце нате вам, голубчики, сонця ковточок, та літа шматочок, та квітку тульпан, травички зеленої в придачу, малих пташок на здачу, та й буде з вас. А всю решту створінь приховаю, ніччю укутаю, пітьмою вкрию, у ліс, чи під підлогу, наче в рукава, заховаю, мале світло їм запалю, зоряне, — їм і того досить, їм і таке добре. Нехай собі шарудять, шмигають, пищать, плодяться, своїм життям живуть. А ви на них, нуте, полюйте, якшо зможете. Вполювали? — їжте на здоров'я. А не вполювали — як самі знаєте.
Бенедикт зітхнув так тяжко, шо аж сам своє зітхання почув. О, знову... Знов якесь роздвоєння у голові. Так усе просто було, ясно, щасливо, мрії всякі гарні, а тут зненацька наче хтось іззаду підійшов та оте все щастя з голови й виколупав... Наче пазурем вийняв...
То Кись, от хто! Кись у спину дивиться!!!
Бенедикта аж занудило від жаху, од поганого під грудьми відчуття, наче шось смокче. Він грюкнув дверима, не додивившись заходу сонця, не надихавшись сирого, синього вечірнього повітря; квапливо заклав на ключку, на засуви; спотикнувся у смердючій хатній темряві об сир; і матюкнутися забув; навпомацьки пробрався до лежанки і скоренько ліг, ніг не відчуваючи.
Серце калатало. То кись... То вона. То таки вона. А ніяка не фєласофія. Правду кажуть: то кись у спину дивиться!
То вона там, на гіллі, у північних лісах, у непролазній гущавині, — плаче, непокоїться, принюхується, перебирає лапами, притискує вуха, вибирає... вибрала!.. М'яко, наче страшний, невидимий Котя, зіскочила з гілля, і пішла, пішла, пішла, — проповзаючи під вітроломом, під завалами суковиння, колючок, довжелезним стрибком через сивий, наче мохом порослий, завірюхами повалений сухостій!.. Поповзом і стрибком, гнучким і довгим; повертається невеличка пласка голова, туди-сюди приглядається: не упустити, сліду не загубити: там, далеко, у злиденній хаті, на лежанці, налитий, наче квасом, теплою кров'ю, у стелю втупився, лежить і дрижить Бенедикт.
Ближче, ближче до житла!.. Де поземка стелеться, припорошує балки, де метелиця вихорем-сніговієм над степом здійнялася, там і вона: летить у поземці, кружляє у завірюсі! Ні сліду не залишить лапами на снігу, собаку не звалує під ворітьми, худоби не сполохає!..
Ближче, ближче, — і кривиться невидиме її обличчя, і тремтять пазурі, — голодна вона, голодна! Мука їй, мука! Ки-и-ись! Ки-и-ись!
Ось уже й підкрадається до житла, вже й оченята примружила, шоб краще чуть, зараз стрибне на стару стріху, на вихололий димарь; осьо, вже надумала...
... Хтось постукав у двері: тук-тук-тук. Бенедикт схарапудився, наче його палицею стукнули, страшним криком крикнув:
— Нє!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
— Ах, вы заняты, голубчик? Так я попозже зайду, — а за дверима такий голос знайомий: Нікіта Іванич. Господь послав!.. Господь послав!..
КАКО
Тиждень провалявся Бенедикт у лихоманці, — стид і сором. Як все одно мала дитина. Дід йому і в печі розпалив, і ватрушок напік, і кип'яточком його напував. Самі удвох усе й під'їли.
От тобі й Празник Новий Год. Пройшов-проминув, як і не було, — от шкода, прозівали! А голубчики ж, мабуть, козу водили, танцювали-хороводили, та згідно з Указом свічки палили, та ржавлю пили: після празника, як уже повелося, побільшало у містечку увєчних-калєчних. По вулиці йдеш — одразу скажеш: празник був із гульками: той на костурцях дибає, в того око вибите, чи мордяка на сторону.
Бенедикт, одужавши, журився: життя повз його промайнуло, по губах мазнуло, — отак завжди! Кожен раз так! Яка тільки несправедливість! Яка досада чорна! Чи ж він не готувався, чи розуму не докладав? мишаків не ловив, на харчі не міняв? Та він, щитай, два тижні жив у очікуванні світлого, радісного: гості, свічки, музика!