Але припустимо, шо все обійшлося, получку получили, бляшки у кулаці. На ці бляшки, або ж, як дехто називає, "рвані", чи "кровні", чи ще "рубляшки", — нічогісінько, канєшно, не купиш. Якби ж то їх багато було — тоді шо ж. Тоді купиш. А так — ні. Хіба шо пообідать.
А друге діло мишаки, їх — оно, кругом повно, щодня свіжесенькі, наловив, як є коли, — і, Боже помагай, обмінюй собі на здоров'я — хто тобі хоч слово скаже? Звичайно, і з мишаків у скарбницю налог надходить, або ж ясак, — домовий, подушний, пічний, всіх і не перелічиш, але ж це зовсім друге діло.
Отже, бляшки у Бенедикта у кулаці, діло наполовину зроблене. Теперечки міркуємо так: на ці бляшки у Столовій Хаті обід купувати, але хліба ні в якому разі не їсти, а за пазуху класти та додому нести, і тим хлібом мишаків підгодовувать. Кожен день їм отак по скибці кришить, — набіжить їх, сердешних, достобіса.
Тож оцього разу і сталось, як гадалось! Все зійшлося! Цілу ніченьку Бенедикт полював на мишаків, і до ранку в нього на мотузочку, от не збрехать, двісті сімдесят двоє їх борсалося, сіреньких, дебеленьких, спинка шовковенька! Ну, може, не двісті сімдесят двоє, а сто п'ятдесят шість. Багато! Рахував, бач, та й помилився. А чого йому таке щастя, — а того, шо все було наперед продумане, обмізковане було грамотненько, ретельненько.
От уже ж! — красота розуму людського, хто б її прославив? Хто б узявся пісню скласти, гучну, радісну, переливчасту, та шоб вийти на горба, чи на пагорба якогось, стати міцніше, ноги розставивши, а руками на обидві сторони змахнути, та тільки туп-туп! ніжкою! — тільки шоб не впасти, канєшно, — туп-туп, кажу, та як ушкварить:
Гей, люлі ж мої-люлі!
Гей, та ви ж мої люлі!!!
Гей-гоп! — зелена травичка!
Гей-гоп! — моя муравичка!!!
Гей-гоп — зелена травичка!
Гей-гоп — моя муравичка!!!
Ну, не те, шоб уже й зовсім так, але таке шо-небудь молодецьке, радісне, шоб наспів сам із грудей виривався, шоб щастя у голові відчувалося, шоб воно, те щастя, поміж вухами бовталося, наче борщик у горщику, шоб аж у потилиці лоскотало. Шоб на всю слободу, на весь світ рознеслося: слава розуму людському, сла-ава! Розумінню, роздуму, промишлянню, хитромудрому обчисленню — сла-а-ава! Голові — сла-а-ава! Гур-р-ра-а-а-а-а! Хо-го-о-о-о-о-о!!!
Та такої купи мишаків, мабуть, і в самого Федіра Кузьмича, слава йому, зроду не було, а вже хто-хто, а він хіба не майстер на них полювать? Хіба він не пает, не гурман, не цінитель?
Послє палуначі сєрце піруєт,
Взяв на прікус сєрєбрістую миш!
І наче ж цілу ніч не спав, а од радості сон як рукою зняло. Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так — ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством — і на базарь.
Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають — понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.
Народу — ого-о-о-о-о-о!!! — ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.
Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик — наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, — наступи ногою, і нема його.
Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, — чи мо', квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.
Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в'язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в'яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам'яні ножики, відра кам'яні та дерев'яні, рогачі, голоблі, віники, — шо тільки хоч.
А оно цілий ряд каганцями торгує: тут купці поважні, мовчазні, отак поставають, руки на череві поскладають, спідлоба поглядають, мордяки червоні. Загадкові. Мовчать. А чого мовчать: звикли. Каганці ж треба мовчки обривать, от вони й звикли. Постоїш, повитріщаєшся. Якось воно боязко. А каганців отих так би попоїв! Запитаєш у купця:
— Почому за штуку?
Помовчить, губами поплямкає. Потім:
— Ці — п'ять. Ці — сім.
Дорого, бля!..
— А мо', несправжні?..
Знову помовчить.
— Люди купляли, живі, як бачиш.
Чи вірить йому, чи не нада, — прям і не знаєш. Потопчешся... Одлічиш п'ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо' й не помреш, як одного з'їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? — повну миску за раз з'їли. Нікіта Іванич тільки й казав: "Полина Михайловна, что за несдержанность?! Не ешьте вы эти финики! Радиоактивные!" — та хіба ж вони послухаються? Об'їлися.
Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, — хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, — співають:
І харошеє настраєніє
Нє пакінєт больше вас!
— теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? — плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить — скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? — аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.
Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:
Серце красавіци!
Склонна к ізмєнє!
І к пєрємєнє!
Как вєтєр мая!!!
— то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. "Вот ідут Іван да Даніла". "Міліон алих розг". "Із-за острава на стрєжень". "А я люблю женатава". І ще чимало.