Колись отак двоє з півдня підступили до містечка: дід із бабою. Ми собі у горщики торохкаємо, тупотимо, верещимо, а чеченцям хоч би хни, тільки головами вертять. Ну, ми, — хто небоязкий, — вийшли супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.
— Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром'ятні ремінці, може у вас шось є.
Та де там воно є. Самі мишаків їмо. "Мишаки — наша апора", так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.
Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі — ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.
Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі — острів, а на острові — терем, а у тому теремі — золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете — то й світові кінець.
Наші слухали-слухали, а потім:
— А шо воно, мовляв, за слова за такі: "золотий" та "срібний"?
А вони:
— "Золотий" — то наче вогонь, а "срібний" — наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.
Наші:
— А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.
А чеченці:
— Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба — блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється — зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде — плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі — то тієї риби луска.
Наші:
— А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?
Баба каже:
— Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.
Але дід головою похитав і каже:
— Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, — каже, — один перехожий роз'ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню-ю-юсінькі ж, — от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб'ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.
Наші голубчики йому:
— Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?
— Ой, перестрівав! — каже чеченець. — Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили — ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.
— Як це — сам? — сторопіли наші.
— А отак! — вихваляється чужинець. — Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся — ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся — знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! — а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто — руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах — долоні. І він тими долонями — отако, отако — по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа... Ой, як я тікав!.. Не пам'ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.
А діточки, які слухали, просять:
— Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.
Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:
— Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов'язав, на воду пустив, — а річка в нас бистра, широка, — сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.
— Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! — кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.
— Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам'яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.
— Ну, це вже... — йому наші, — Це вже ви, діду, вбрехалися.
— Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!
— Та правда ж, — каже бабця. — Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, — я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.
— Та то я-я-ясно, — кажуть наші.
Дід такий довольний.
— Зате, може, я один такий, — вихваляється. — Ану, вертизубку так близько бачить, — як оце вас, скажімо, — і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.
А Бенедиктова матінка, — вони з усіма сиділи, — губи піджали, та й кажуть:
— А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?
Як тут дід образився!
— Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, — солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, — аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі — отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають — десь із пів-відра лупи натрусять.