А за спиною — хата вихолоняє. Борщ. Лежанка. На лежанці — манаття: валяна ковдрочка, ще матінкина, літній сіряк, — ноги укривати; подушка пір'яна, заслиняна. Біля вікна має бути стіл, біля столу тубарет, на столі розщепа із сальною свічкою, та у комірчині свічки на запас, та ржавлі з півпуда, та у схованці, од крадіїв приховані, другі валянки, та в'язані шкарпетки, та личаки на весну, та кам'яний ножик, та сушених ґрибців низка, та казанок із ручкою. Зранку точно ще були. Живи та радуйся. Все маєш. А все чогось нездужається. Все чогось свербить, свербить без кінця.
...Чи багатства жадаю?...Чи свободи?...Чи померти боюся?...Чи кудись податися хочу?...Чи піднісся зухвалістю до височин самовольства, зрю себе мурзою, а може й володарем якимсь несказанним, величним, казковим, всевладним, най-найголовнішим, таким, шо голубчиків топче, шо в теремі сидить, руками ворушить, головою киває?.. А як тоді Федір Кузьмич, слава йому, зайшов у сіни і всі в ноги повалилися... А як Нікіта Іванич вогнем хукнув...
А не боїться дід нічого, ніхто йому не нада, — ні мурза, ні сусіди. От кому сила дана, таке Паслєцтвіє завидне: вогонь йому сам унутрі виробляється. Та він як схоче, — всю слободу спалить, та де там: усе містечко, всі ліси навколо, всього коржа земного! Того ж, мабуть, і начальство його десятою вулицею обминає, не прискіпується, як до нас, до простих голубчиків; бо його ж і сила, і слава, і влада земна!.. Охо-хо, а нам же, нікчемним-убогим, тільки й того, шо вночі на ґанку стояти, морозну темряву вдихати, видихати темряву ледь теплу, з ноги на ногу переступати, задирати личко до далекого небесного Веретена, відчувати, як сльози мороженим горохом шурхотять-скочуються в кущувату бороду, слухати, як мовчать чорні хати на чорних пагорбах, як поскрипують високі дерева, як ниє заметільний вітер, як доносить поривами, — ледве чутно, але виразно, — далеке, тужливе, північне голодне завивання.
І КОРОТКЕ
Не надурив Федір Кузьмич, слава йому, — в акурат через тиждень після пресвітлих своїх відвідин зволив видати Указ, і по всіх Робочих Хатах той Указ роздали для переписування та розмноження, дісталося переписувать і Бенедиктові.
Шакал Дем'янич усіх зібрав та об'явив, — наче ми самі не знаємо, — шо, мовляв, государственное постановление доложно быть в кратчайшие сроки доступно всем голубчикам, тобто шоб швиденько і з гарними заковиками той Указ переписали і на кожному розі, де є щит, прибили копію.
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Празнувать Празник Новий Год.
* Празник цей празнувать Первого Марта, а гулять, наче на Майські Вихідні.
* Так само вихідний.
* Тобто, на роботу не ходи, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру, а не так ото, як другим разом буяните, шо аж усе кругом попалите, а потім розгрібай.
* Оцей Празник Новий Год празнувать так: зрубать у лісі деревце лапатеньке, тільки шоб у хату влізло, а хто схоче, хоч би й на подвір'ї став. Устромить теє деревце у підлогу, чи куди прийдецця, шоб не впало, а на гілля всього-всього понавішувать, шо в кого є. Можна нитки сучені, фарбовані, чи ні, можна горіхи, каганці чи шось таке, чого не жалко, шо в хаті завалялося, бо всяке барахло завжди по кутках валяється, бува й згодиться. Міцніше тільки поприв'язуйте, шоб на голову не впало, самі знаєте.
* Свічки теж позасвічуйте, шоб видно було та весело.
* Всякої вкуснятини наваріть-напечіть, не жалійте, все'дно скоро весна, у лісі всього-всього понавиросте.
* Гостей запросіть, сусідів, родичів, всіх пригощайте, нічого не жалійте, не об'їдять, бо самі теж їсти будете.
* На сопілках грайте, в кого руки стоять, у горщики калатайте, а в кого ноги в порядку — можна й навприсядки піти.
* На себе одіж гарну понадівайте, розфуфиртеся, у волосся теж чого попало понатикайте.
* Може кому помитися охота, так я звелю Бані відкрить у днівне врем'я, пожалуста, заходь та мийся, тільки дрова свої приносьте, бо на вас не напасешся.
* Інтересно буде ось побачите.
Каблуков
Бенедикт переписав Указ чотири рази, оддав бересту Оленьці, шоб та буквиці гарненько прикрасила, — плетеними стрічками, пташечками, квіточками, позаяк діло сурйозне, або ж, як Шакал виразився, судьбаносне, — і аж просвітлів та зрадів. І остальні голубчики, які в хаті працювали, теж просвітліли та аж наче розпрямилися. Та хіба ж тут не зрадієш: весна вже скоро! Весна! Хто ж її не любить! Навіть геть занепалий, паршивий голубчик весною чепуриться, лагіднішає, на шось там своє сподівається.
Оце пролежиш цілу зиму на печі, у кіптяві та лушпинні, та не знявши личаків; та не мившись, не чесавшись, — вже й нога од лепу все одно як валянок, — хоч сам дивися, хоч людям показуй; вже й борода звалялася, вся у ковтунах — хоч мишаків розводь; вже й оченята геть позакисали, — хоч пальцями розкривай і притримуй, бо закриються, — а прийде весна, вилізе такий уранці, навесні, з хати, до вітру, абошо, — і раптом як повіє легковій тепленький-духмяненький, наче десь за рогом квіти пронесли, наче дівчина якась зітхнула, наче хтось невидимий ходить і біля твоєї хвіртки зупинився, а сам із гостинцями, — і стоїть занехаяний дядько, і заціпенів, і отако — наче й слухає, і наче й не вірить: та невже, мовляв?.. Невже?.. Стоїть, очі оскляніли, борода дзвенить, як ржавля на вітру, як дзвіночки малесенькі; рота роззявив, а закрити забув; як узявся за штани, та так і закляк, і вже попід ногами на снігу два чорних кола порозтавали, і вже птиця-блядуниця йому на голову нагидила, а він стоїть, безгрішний, першим вітром омитий, на золотому сонечку, а тіні ж, гля, які сині, а бурульки ж вогнем горять і навперебій скапують: кап-кап! кап-кап! терень-терень! — стоїть він, аж поки сусід чи товариш по роботі, мимо йдучи, до нього не озветься: "А чо' це ти там стовбичиш, Едуварде, як жердину проковтнув?" — і засміється отак по-харошому, по-доброму, по-весняному.
Перве Марта — це вже зовсім скоро. Це вже, як-то кажуть, на носі. Звичайно, по ночах іще мороз лютує, ще дожидай метелиці, ще не раз, не два доведеться розгрібати сніг, наново протоптувати стежку до хати, а то й проїзні дороги розчищати лопатами, якшо припаде черга на дорожню повинність, — а все одно трошки легше, вже, мабуть, і по всьому, вже й дні, здається, наче довші.