Отак буде краще... Наче й легше... Іскуства вазвышаєт, — так каже Федір Кузьмич, слава йому. Но іскуства для іскуства — ета нєхарашо, — навчає нас Федір Кузьмич, слава йому. Іскуства далжно бить тєсна связана з жизнью. "Жизнь мая! Іль ти пріснілась мнє?" — мо' й справді... Не знаю.
Та й шо ми про життя знаємо? Якшо вдуматись? Хто йому звелів бути, життю? Чому сонце по небі котиться, чому мишак шкребеться, дерева тягнуться до сонця, русалка плещеться у річці, вітер так і повіває квітами, людина людину по голові палицею б'є? Чому другим разом і бить не хочеться, а хочеться втекти, податися кудись, влітку, не розбираючи дороги, туди, на схід сонця, де аж по плечі трави світлі виросли, де річки грають сині, а над річками мухи золоті товчуться, дерева невідомі аж до води гілля звісили, а на тому на гіллі, чули таке, біла-білесенька Княжа Птаха — Павліна. А очі ж у тої Птахи Павліни — на пів-обличчя, а рот людський, червоний. А краси вона такої, Княжа Птаха, шо нема їй од самої себе спокою: тулуб білим різьбленим пером покритий, а хвіст аж на сім аршин, наче сітка плетена висить, наче розкішнеє мереживо. Птаха Павліна весь час голову повертає, сама себе оглядає, і всю себе, ненаглядну, цілує. І нікому з людей од тієї птахи білої, скільки світ стоятиме, ніякої шкоди не було, нема й не буде. Амінь.
ЗЕЛО
Багатії, — вони того багатіями звуться, шо багато живуть.
От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.
Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв'язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!
Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об'явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.
А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.
А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: "Р-а-з-д-а-й-т-е.....................", а шо раздайтє — і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.
Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда — на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? — треба, — а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!
А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! — отож-бо й воно! Без підходу не можна!
Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? — взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло — аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах — каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: "Інваліду!.. Інваліду кришку!!!"; у натовпі малі діти шастають, — по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим'я, — так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? — ото-о-ож.
Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, — у кого й серце стане, тягаючи — а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб'ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.
Ні, з нами так не можна.
Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.
А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.
А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.
Отакий він, розум государствений.
Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній — для остраху — холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.
На дворищі служби різні: сараї, комори, хлів для перевертнів, бараки, де холопи живуть. А холопів тих — сила-силенна: і на мишаків ловці, і мірошники, і квасовари, і грибцятники, і хвощівники, і кого тільки нема! Є й дівчата-покоївки, є й прялі, є й ткалі, а то є ще одна молодиця особенна, і приставлена та молодиця сніжки катать, у товчених каганцях, наче у борошні, обвалювать, і до столу подавать, а Варсонофій Силич зволить тії сніжки їсти.
Сподобився раз Бенедикт лицезріти Варсонофія Силича у славі його: йшов собі мимо, аж раптом глип: стій, не пройдеш, малі мурзи дорогу перегороджують, на голубчиків визвіряються, а кого й кийком по спині огріють: не сунься. Тут тесові ворота відчиняються, дзвіночки брязкають, перевертні валянками тупотять, сани риплять, а у санях — ма-а-а-а-атінко ріднесенька! — Варсонофій Силич, гора-горою, россівся. Народ зрадів, шапки познімав, у ноги кланяється: "Доброго здоров'ячка, довгої тобі жизні, Варсонофію Силичу, годувальничку ти наш, дорогенький ти наш, жіночці твоїй також, діточкам також! Та шо б ми без тебе пили-їли, ріднесенький ти наш, золотесенький, солодесенький!"
Отак йому всі кричать, — і Бенедикт також, — аби він, ірод, розм'як маненько та другим разом їсти більше дав: чи сальця, чи ріпи, чи хвощів на якийсь празничок, а не сам усе з'їдав.