— Чого ж це ти плачеш, козаче?
Він був височенний, сутулуватий, і, дивлячися на нього, я завжди згадував пісеньку: "Ой ти, діду, дідуга, ізігнувся, як дуга"
Мені було страшно, і я сказав:
— Я боюся бешихи, діду!
Потім я дивився, як він воював з сестриною бешихою. Йому дали ніж, яким ми щодня різали хліб; з солянки він взяв дрібок солі, струсив її на опухле коліно, а потім, ледве-ледве торкаючись тіла, провів ножем тричі уздовж і упоперек.
Пораючись, він ворушив губами, а потім сказав сестрі:
— Лізь на піч, завтра вже нічого й не буде.
Тепер я думаю, що дід Гусак був пророк; тоді ж такого слова я ще не знав і дуже зрадів, що сестра одужала і що дід Гусак так легко і вправно воює з бешихою.
9
Скоро про бешиху я забув, бо настало літо і з ним клопоти, якими завжди повна вщерть людська голова.
Влітку дід Гусак наймався глядіти бакші — так у нас називали баштани — а ми ходили до нього красти кавуни. Робиться це так: двоє засідають в кущах, а третій іде до діда приторговувати кавуни.
Торг цей, як читачі уже розуміють, чистісінька дипломатія. Про це, я гадаю, дід Гусак знає так само добре, як і всі ми. Боже мій, скажете ви, якою ж треба бути морально зіпсутою людиною, щоб обкрадати свого заступника, рятівника і героя, який кожної хвилини ладен стати вам до нагальної помочі!
В цьому пункті я не буду сперечатися з вами і на свій захист можу тільки сказати: хто не їв крадених кавунів, той пропаща людина навіки; нема кращого кавуна, як той, що ви викотили з дідової Гусакової бакші, як нема кращого торгу, ніж торг із дідом Гусаком.
10
Уважайте: у вас у долоні цілісінький п'ятак. Ви торгуєтеся, сперечаєтеся, і все для того, щоб, забивши дідові Гусакові баки, дати час молодим харцизякам дорватися до кавунів з глухого краю бакші.
А втім, це тільки фантазія; і з вас, як і з мене, був ніякісінький Макіавеллі 2. Ви йшли й починали тремтіти ще за п'ятеро гін. Голову вашу ще розпирало від розбишацьких думок, але язик вже починав приростати до гортані і остаточно дерев'янів, як тільки нога ваша ступала на теплу землю баштана.
Як же ж вам не хотілося йти, як вам було тяжко думати, що от вя прийдете і будете дурити добрячого того Гусака, що змушені будете йому щось брехати, себто робити те, проти чого кричить вся ваша маленька білоголова істота!
І ви вже не раді і тому п'ятакові, і тій годині, коли у вашу голову запала ця нещаслива думка.
Але життя має свою логіку. Ви все ж таки йдете, здоровкаєтеся з дідом, показуєте йому свого п'ятака, намагаєтеся говорити щось розумне й дотепне, щоб потім було чим похвалитися хлопцям, а насправді виходить ось що.
— Здрастуйте, діду,— Кажете ви.
Дід дивиться наГ вас лагідними очима, відповідає і собі:
— Здоров, козаче. З чим прийшов?
Ви розтулюєте спітнілу, замазюрену долоню, просите:
— Продайте кавуна, дідусю.
В цю мить ви забуваєте про все — і про хлопців, що чекають десь за кущами, і про те, що треба забити дідові баки, і про всі думки, що ви їх так старанно готували саме задля цього випадку. Натомість починаєте вірити, що прийшли для того, щоб купити кавуна; ви стали смирні, ваші очі не розбігаються по баштану, де лисніють під сонцем в синяво-сизому огудинні великі і маленькі, рябі, білі і сизі кавуни.
Тим часом дід забирає вашого п'ятака, питає:
— Сам зірвеш, чи вибрати?
— Сам,— кажете ви і нетерпляче рветеся у цей чарівний, незнайомий світ.
12
Земля під ногами гаряча й пухка. Баштан здається такий великий, що не окинеш і оком; вас вабить лапате розрізане сиве листя, що чіпляється за ноги, вам здається, що отут, де ви стоїте, немає справжніх кавунів, а вони — величезні, як гора, і червоні, як жар,— отам десь далі!
І ви йдете туди далі. Вже й курінь бозна-де, а ви все переходите від кавуна до кавуна, і все вони вам здаються і не досить великими, і не досить спілими.
Діда не видно, але вас починає мулити совість і страх: а раптом вийде він з-за куреня і крикне що-небудь сердите й зневажливе? Ви починаєте поспішати, вириваєте кавуна, а він якийсь однобокий, гливкий, покопирсаний.
Боже, який же й невдалий! Вам хочеться кинути його, вирвати інший, ви позираєте на курінь і бачите, як з дверей виходить дід Гусак, прикладає до очей долоні, дивиться у ваш бік і гукає:
— А годі тобі вже толочити огудиння!
Невдалий кавун ваш він геть одбирає, натомість дає з своєї купи, і ви бачите враз, який він великий, який важкий, який добрячий.
Кавун у руках, ви притискаєте його до грудей і мчите скільки сили по стежці на умовлене місце.
Вам і совісно, і радісно; ви і маленький крутій, і разом з тим герой, і що далі від баштана, то все більше і більше прокидаються у вас здібності Макіавеллі: ледве забачивши хлопців, що позабивалися, як совенята, в кущі, ви починаєте брехати. Боже мій, раніше ви ніколи не догадувалися, що з вас такий страшенний брехуняка! Як ви брешете! З яким смаком ви розповідаєте свої неймовірні одіссеї!
Хлопці теж щось починають розповідати.
Як нам всім хотілося почувати себе спритними, розумними, дотепними, здатними на все. Рвучи кропиву голими руками, ми казали: "Не жалиться, їй-богу, не жалиться!" Розбивши коліно та заліпивши його слиною і землею, ми теж казали: "Пхе! їй-бо, не болить!"
Є незвичайні і страшні для малечі істоти, наприклад, кажани. Ми вибирали їх з гнізд, клали за пазуху і запевняли себе і білий світ вкупі: "Мені хоч би що!"
Кавуни були часто зелені, а нам здавалося, що немає кращих на світі. Засапані, розчервонілі, ми залазили у найглухіші хащі і розпочинали бенкет, не так, як дома, біля батька і матері.
14
Дома зважували кавун на руках, стукали по ньому пальцями, затискали в долонях, казали:
— Рипить!
Потім батько брав ножа. Надрізаний кавун тріскав, і ми кричали:
— Як жар!
А тут все було інакше: я був і батьком, і матір'ю, і сам собою. Я гупаз зеленим, як гарбуз, кавуном об коліно, кавун репав-ся, і сік аж закипав на коліні.
Вп'явшися у ледве рожеву м'якоть кавуна молодими і міцними зубами, я захоплено кричав з повним ротом:
— Ох же і добрий який!
Сік стікав по підборіддю, спливав на сорочку. Все пузо ставало мокре-мокрісіньке, патьоки розвозив я по щоках, і вони були у філігранних розводах по самісінькі вуха.