1
Поїзд зупинився, і ми вийшли у чистеє поле. Був вересень сорок першого року. На півсвіту гриміла війна. Гарячий подих її уже долітав до Харкова, що ніч у ніч здригався від ураганного вогню зеніток.
То були тривожні ночі перших знайомств із щілинами, що ми їх самі покопали у себе в дворі, з бомбосховищами, які ми самі лаштували у себе в підвалах і які не рятували від тривоги і страху.
Тепер, коли я пишу це, хто там пам'ятає вже про ті дні, як ми повиходили до себе в садки з лопатами в руках і взялися розбивати ламані ходи щілин?
2
Але все ж таки з тієї щілини і мені довелося покористати-ся раз. Над містом гриміли гармати, кольорові вогні трасуючих куль гуляли по небу, і в тій щілині мені стало так нудно, що я волі-поволі виліз спочатку до виходу, а потім і зовсім в садок. Біля мене стояв товстий чоловік і казав:
— Дивлюся я оце та й думаю: чи я боюся, чи ні? Потім, пам'ятаєте, ми приловчилися і стали вилазити на дахи. Це було приємніше, ніж сидіти в щілині.
Був у мене товариш Кока — нещаслива людина і скептик з колиски. Ще не народившися, він, кажуть, промовив до своєї майбутньої секретарки: "Ну, кажіть, що у кас сьогодні поганого?"
З
З першого дня війни і нальотів Кока переніс своє ліжко на горище, улаштував його коло димаря і там прожив усі три місяці.
Він щоразу сумовито казав:
— А все-таки вільніше жити під черепками зеніток.
Щоразу, коли на небі розпочиналася колотнеча, його дружина Ліля прожогом кидалася на горище, і там відбувалася така сцена:
— Кока, ну ж ради бога, я дуже прошу тебе, тікаймо до бомбосховища. Тут стріляють і можуть убити.
Кока відповідав, кусаючи незапалену цигарку:
— Ах, Лілю, відчепись. Принеси, будь ласка, мені сірники, .вони лежать на столі. Я хвора людина, і мені не курити не можна.
Ліля лопотіла вниз, і через кілька хвилин на горищі чулося її жалісливе виправдання:
— Де ти закинув їх, я ніяк не могла знайти, в кімнаті так темно. Я піду до Серьожки...
— Ну, гаразд, коли так, то не треба,— похмуро казав Кока.— Я сам піду, а ти, будь ласка, стань тут і, коли впаде бомба, бери її на лопату і кидай у цей кадуб з водою.
4
Ви ж знаєте усі, що під час повітряної тривоги курити на горищі і на даху забороняється. Кока ліз у непровидній темряві через горище, де й серед білого дня сам чорт може зломити ногу, добирався до своєї затемненої кімнати, знаходив сірники і, тут лише згадавши про інструкцію, втискав сірничину на місце, а сам знову спішив на свій пост біля димаря на даху нашого п'ятиповерхового будинку.
Бідолашна Ліля тремтіла і цокала зубами, а Кока казав: — Я скільки разів говорив тобі одягати вечорами пальто. Тут завжди холодно. Спустися, будь ласка, одягнися.
Ліля спускалася вниз, а над містом шаленіли зенітки, прожектори гуляли по небу, і наше бомбосховище тріщало від натиску люду.
Я не знаю, як дуже ЛІЛІЇ боялася гарматної колотнечі, але знаю, що Коки вона боялася більше, ніж бомб, хоч він ніколи не вбив навіть мухи.
Про Коку я все сказав. Тепер, коли я проходжу по місту і зустрічаю часом таку Лілю, я почуваю, як моє серце наливається зворушливою ніжністю і мені кортить щось сказати їй приємне і лагідне.
5
Тим часом милий і рідний Харків уже за нами. Ми в чистому полі, над нами небо, саме небо, й навколо тепло рідної землі, від якого не втечеш, не заховаєшся. Осінь, але так тепло!
Посадка уздовж залізниці ще зовсім зелена, за вітром тривожно летить ніжне павутиння, осідає на плечі, чіпляється на щетину неголених щік.
Сонце ще пече так, що вочевидь чуєш, як смагнуть щоки, зблідлі за ночі, проведені у щілинах. А втім, як воно все далеко оте — і нічні ляки, і щілини, і тупий біль в серці, і безнастанні тривоги!
Всіх нас тутечки тисячі, але біля мене троє: я — четвертий.
Один з них — поет, другий — вчений, третій — коректор великого видавничого закладу.
Я дивлюся на ясне небо і бачу, що сьогодні має бути дощ — так неспокійно на заході! Водночас я спостерігаю також за своїми товаришами.
Вони розгублені, спантеличені несподіваним зламом у своїх біографіях і, може, ще більше оцією безмежною вже жовтіючою рівниною.
6
Найбільш очманілий коректор Левко.
Він сидить на укосі залізничного насипу навпочіпки і пильно та зосереджено дивиться на черідку рудих комашок, що жваво клопочуться біля якоїсь там посохлої та покрученої кавунячої шкаралупинки.
Він маленький, дрібненький, мабуть, верткий, непосидючий і дуже спритний. Він мені здається наївним, простосердечним, а втім, я можу і помилятися. Це завжди трапляється зо мною.
Але ті пов'ялі й покручені шкаралупки з рябого кавуна! Як вони хвилюють мене. Я дивлюся навколо, спостерігаю за всім цим людом, і тим часом ніщо не заважає мені перелетіти думкою на багато років назад.
7
Я бачу себе у своєму рідному селі. Мені років із вісім, я — зовсім білий, ніби об/штий сметаною. Я гадаю, що ножиці в ті літа мало коли гуляли по моїй голові, і поруділі на кінчиках довгі пейсики вільно струмлять вниз біля вух і ззаду на шию. Я, мабуть, міцний, вайлакуватий, але сильний, сміливий і за-мурзаний, як і всі мої приятелі.
Ми — страшенні ворюга. Біля нас через двір живе дід Гусак — чудовий дід, який знає все, що стосується долі цілої нашої планети, а може, і всесвіту.
Він знає, що настане такий час, коли всю землю обплутають залізні дроти, коли по небу полетять вогненні змії, коли повстане народ на народ і царство на царство. Ці знання він щасливо сполучає з іншими; стіни, пристінки, стріха і всі вільні місця під повіткою обвішані в нього — чим ви, гадаєте? — снопиками і пучками всіх видів зілля, яке тільки росте на нашій щасливій землі...
Я був ще зовсім маленький, і ми пішли з мамою по воду. Було літо, було тепло, і я, щоб не загубитися в далекій дорозі, міцно тримався за мамину спідницю.
8
Біля колодязя дід Гусак спитав у мами:
— Чого ти, дочко, за щоку держишся? Мама сказала:
— Зуби болять, діду.
І тоді я почув, як сказав дід Гусак:
— Однесеш воду — заглянь до мене.
За півгодини мама повернулася додому. Зуб у неї перестав боліти назавжди: біль умер, його убив дід Гусак.
Одного разу моїй сестрі рознесло коліно, вона стогнала й ойкала. Я її дуже любив, сидів на лежанці і гірко плакав. Прийшов дід Гусак.