Вдалося вам це зробити — скажіть правду? / я призналася:
Не зовсім. Не до кінця. Якраз тому я й шукала актора на роль мого героя — коли ви вже взялися за таку справу, то мусите знати — я хочу, щоб ви ж і допомогли мені зрозуміти його до кінця.
Актор:
Власне, цього й мені хотілось — ролі героя, якого не можна зрозуміти отак відразу, бо вічно мушу вдовольнитись не те щоб схемою, а якоюсь пласкою маскою, постійною маскою, де досить підмалювати одну-дві нові риси, щоб мати право заявити, що то вже новий герой і зовсім нова роль. Коли на те пішло — я б радніший грати роль одну й ту ж усе життя, але роль такої людини... тобто, такого героя, який би мав початись загадкою, котру від спектаклю до спектаклю треба розгадувати, розшифровувати, наче знаходити наново й роздумувати наново. Щоб я міг бути ним — а водночас і не ним, аби той, хто слідкує за моєю грою, бачив: мій герой є таким ось, бо таким я його зрозумів, але поза моїм розумінням ролі є ще нові площини, є безконечність, є можливість осягнення нових істин і нових ідей — залежно від того, в якій ситуації опиниться герой...
/ я погодилась:
Так, може, й справді я не відступала від цього чоловіка, бо він має у собі те, чого ви прагнете. Але ж одна річ — відчувати, а друга — переконати ще когось... Актор:
Знову ж таки, ви мене шукали, щоб я допоміг переконати інших,— що ваш герой — варта уваги людина.
Я зраділа:
Тон розмови у нас з вами зараз зовсім інший, аніж спочатку. Довіри більше, і так, наче ми вже трохи приглянулись одне до одного й ніхто не гадає відмовлятись від — ну, скажімо, від співпраці. Дратував мене спершу ваш тон і цитати з відомих і невідомих авторів. Подумала була навіть, що вам значно більше пасувало б грати роль зовсім іншу — протилежну тій, котра виписувалася для мого героя.
Актор:
Добрий спосіб ви знайшли, щоб пояснити акторові, як наблизитись до героя — в якійсь мірі мушу заперечити самого себе, так? А ви не думаєте, що й у вашому героєві може бути якась двоїстість?
Я щиро засміялась:
Побачите його ближче — самі зрозумієте.
Ми піднялися ліфтом на восьмий поверх. Я зпала цю квартиру навіть краще, ніж свою власну. У себе вдома я не завжди можу знайти якусь потрібну річ, бо закинула її десь на шафу чи в інший закуток — а тут я орієнтувалась набагато краще. Було тут усе складене старанно й ніби на постійно. Я навіть знала, на скільки хвилин поспішає в цій квартирі будильник, знала житло мого героя ще до того, як потрапила сюди вперше, бо я ж сама й створила в уяві цю квартиру з трьох кімнат — не так уже важко було уявити її з новими, стандартними меблями, купленими в кредит, і з телевізором, за який кредит уже сплачено, з телефоном і кількома старовинними го-
динниками, з книжковою шафою і з кількома ледь-ледь надпочатими пляшками італійського вермуту й коньяку в "барі", зі старим кріслом-гойдалкою: тут спокійно й згідливо мали б уживатись уподобання мого героя і його сина й невістки, хоча, звичайно, мій герой поблажливіший, поступливіший, аніж молоді, і він дозволяє їм збирати ті старовинні годинники й вішати на стіни незрозумілі йому самому картини їхніх приятелів, і записувати на магнітофон, ним самим придбаний, зовсім не ті мелодії, що йому до вподоби.
Двері відчинив Богдан. Правду кажучи, я не сподівалася його застати, за моїм розрахунком він мусив бути на лекціях в інституті, і те, що він опинився зараз віч-на-віч зі мною, трохи поламало мені настрій. Та доводилося пристосуватись до обставин.
Син мого героя дивився з міною знеохоченою й не дуже привітною, якби не те, що батько погоджувався розмовляти зі мною, то він сам охоче замкнув би мені перед носом двері, навіть не шукаючи пояснень і не вибачаючись, йому бракувало батькової толерантності й урівноваженості, і брак цей компенсувався хіба що очевидним старанням не йти наперекір батьковій волі. "Знову прийшли надокучати батькові",— вимовив його погляд, уголос він сказав:
— Прошу, заходьте,— і ще: — До тебе, тату!
Отже, вони стояли один проти одного — мій герой і актор. Що принесе мені ця їхня зустріч, це таке дивне знайомство? Актора треба представити як колегу, не можу ж я сказати, кого на цей раз привела в дім — не питаючи дозволу й так безцеремонно. Сказати, що це актор, який хоче грати роль мого героя — означало б поставити Журила в неймовірну ситуацію, схожу на безліч вигаданих уже і відкинутих мною раніше.
Одна з таких домислених ситуацій виглядає у такий от трохи мелодраматичний спосіб, і я мушу признатися собі, що мені найбільше шкода розлучатися з цим домислом, шкода відкинути його як варіант не зовсім точний, як ефектний, але непотрібний хід у шаховій грі:
— Не йди, Федоре. Не йди.
— Що тобі, Василинко?
— Не йди, бо кричатиму. У собі кричатиму, не вголос, мовчки, але так кричатиму, що все в мені порветься.
Ніколи ще так не було, так ще ніколи й ні разу не просила, і йому аж моторошно стало, але він соромився такого страху, і пробував засміятись:
— Добре, не піду. Або ти зостанься, не їдь.
— Не зостанусь.
Федір упадав за дівчиною наперекір материній волі. Мати вибрала собі за невістку Наталю Дзюрин-кову, милу, з голубими очима й таку лагідну, що лагіднішої на цілий світ не було. Віддавна вже собі так задумала, що Федоровою дружиною буде Дзюринко-ва Наталя, а він уподобав собі Василину, котра, хоч сирота, а гонорова й неуклінна, і ходила з Федором, наче ласку йому робила, хоча насправді все село знало, що була йому за жінку, хоч ще весілля не справили.
Заходила в хату — і не дивилась на Журилиху, а крізь неї, наче та була прозора, як вода в потоці. Зрештою, вона так дивилась на всіх — окрім Федора хіба що. І коли вона так дивилась, Журилиха опускала очі, хоч була тверда жінка,— бо хто знає, що та синова любка (не наречена, а тільки любка, інакше Журилиха й не думала про Василину, вона б і по весіллі зосталася для старої тільки синовою коханкою) — хто знає, що вона могла вичитати в душі тими своїми темними, непрозорими, як старий мед, очима. Що-
правда, гарна була з лиця, краща, може, й від Дзю-ринкової дівки, тільки Журилиха Дзюринкову хотіла, а тому все їй було погане у Василини: і ті запаморочливі темні очі, і тоненька, невисока постать, і легка хода — ніби не сама йшла, а вітер її ніс.