Стара Журилиха йшла повз ті вже неіснуючі верби додому, волочила за собою страшенно зболене і майже непідвладне їй тіло, і добулася до свого подвір'я потемки, і упала, а потім повзла, упираючись руками й ліктями, й колінами в землю, хотіла доповзти до хати, аби вмерти, як належить людині — не під хатою, а в хаті, щоб їй на груди поклали руки.
Орієнтуватися у часі я вже навіть не могла, та відчувала: залишатися у цьому домі довше було вже й незручно, і негарно, актор же, здається, не відчував ніякої незручності, він і не думав йти звідси,— фантастична думка майнула мені: може, він має намір оселитися тут назавжди, й не треба йому ніякої ролі для себе, а тільки притулку, затишку й надійних друзів — і от він знайшов їх цілком випадково й ніколи в світі не розлучиться з ними? Цікаво, як господарі поставилися б до такого плану?
Актор для мене вже поволі ставав учасником багатьох подій, тобто я вже пробувала уявити, як він — не справжній, з життя, Журило, а саме актор проведе той чи інший епізод, і лякалася фальшу. Може, цього ж фальшу боявся і сам актор, через те й хотів ужитися у цей дім, у цей вечір і цю розмову.
Телефонний дзвінок був наче ще одним співрозмовником, що втрутився несподівано, але, як на мій погляд, особливо доречно. Син мого героя (чи вже не мого? чи — анітрохи не героя?) підійшов до телефону, Журило-старший повернувся за сином — яка широка, майже могутня спина, за нею не видно зовсім ані мене, ані актора, може, нас і нема зараз справді у цій кімнаті? Вони обоє прислухаються до голосу телефонної трубки, голос проникає у слух і в свідомість їх обох, хоча Журило-старший і не може чути слів, сказаних по телефону, але вичитує їх з обличчя сина; Богдан кладе трубку на стіл, поряд з пляшкою вина й попільничкою, і вимовляє напівпритомно: — Син. Кажуть, усе гаразд. І — син. Актор:
Грати роль доведеться у поті чола. Адже цей чоловік не раз прав сорочку від поту. Мокру від поту й втоми.
Він говорив ще щось про свою роль, але нас обох насправді уже не було в кімнаті, нас ніхто не помічав, ми вже не грали ніякої ролі ось у цьому житті, яке було абсолютно справжнім, не домисленим.
Я сказала:
Підемо, правда ж? Пора. Роботу свою ми зробили, можна йти.
Актор відповів:
Йти треба, звичайно. Тільки робота щойно розпочалася. Принаймні я мушу завтра починати все спочатку.
Син сказав:
Поїду зараз туди, до неї.
Він ще не вмів вимовити — до них, і сказав — до неї.
Батько заперечив:
Смішне говориш. Ти там зараз не потрібен. Розбуджу на світанні — поїдеш. Син:
Ні, я мушу їхати зараз. Вона чекає на мене. Батько:
Дай спокій. їй зараз нікого не треба. Навіть ти їй зараз не потрібен. Я тебе на світанні розбуджу — і тоді підеш.
Син:
Гаразд, розбуди мене на світанні. Тільки ж обов'язково. Та я й не засну, мабуть.
Уваги на нас ніхто уже не звертав, і тому я могла прислухатися й почути навіть те, що говорила Ангеліна.
Ангеліна говорила:
Світ у мені розколовся надвоє. Світ у мені розколовся надвоє з болем і з кров'ю, з криком — але й з надією. Тепер я буду знати, що означає носити світ у собі й що означає, коли світ у мені ділиться надвоє...
Коли ми виходили, двері в сусідню кімнату відчинилися, і я побачила велику, старовинну й прекрасну скорцу уздовж стін у тій кімнаті. Три великі червоні квітки виплутувалися із звивин зеленого листя й гінких стебел — три червоні квітки на чорному тлі.
Одну тільки мить я бачила скорцу — двері відразу замкнулись і я не могла пересвідчитися, чи справді бачила скорцу, а чи вона привиділася мені, щоб нагадати ті докірливо сказані слова: а про це ще нічого не написано.
Актор важко ступав по сходах услід за мною й тихо говорив:
— Добре, коли б і мене хто завтра розбудив на світанні. Роботи буде багато.
Хто знає, подумала і я, може, доведеться навіть починати усе спочатку.